Михайло Блехман. Країна мертвих душ

Притягає, як камінний вогонь — мій незакінчений рукопис, де бракує однієї-єдиної крапки. Можливо, її, крапку, замінить камінний вогонь? В каміні – безліч крапок, схожих на коми.

Відсутність діалогу означає відсутність співрозмовника.

Не знаю, хто це сказав, — можливо, я. Але діалоги в моєму оповіданні навряд чи будуть.

Що може бути простіше за роман у віршах, що може бути складніше за поему в прозі? Втім, знак питання тут недоречний. Отже так:

Що може бути складніше за поему в прозі.

Не в змозі поставити крапку, я дав незакінченій поемі відпочити і вийшов на немов би свіже повітря.

Крапка — це, як правило, не більше ніж кома, адже кожна остання глава виявляється передостаннєю, а до деяких я повертаюся, не в змозі поставити ту саму горезвісну крапку, яка ніяк не ставиться – може тому, що їй бракує ніг?

Вкотре я йшов моїм улюбленим, а значить ненависним, проспектом. Було багатолюдно, і я знову, незважаючи на давно втрачену здатність дивуватися, дивувався тому, що навколо не було жодної живої душі. Втім, чи вміститься душа, названа кимось і колись загадковою, чи вміститься загадкова душа в носі, нехай і одягненому в офіцерську шинель під капелюхом або в сукню під капелюшком. У носі вистачить місця лише для вказівного пальця, — душі, навіть загадковій, в ньому не вміститися, та й навіщо вона — носові та в носі?

Кожен з численних носів голосно бурчав під себе одухотворені репліки. Мені залишалося тільки — не забути б взяти цей прислівник у лапки — мені залишалося записувати голосно пробурчувані під ніс фрази, але записати не було чим — не носити ж з собою на прогулянку перо з чорнильницею. Довелося покладатися на пам'ять, і вона мене, як завжди, не підводила.

Інакше хіба я написав би тоді п'єсу, що цілком складається з фраз, почутих під час таких прогулянок.

Ось і тут знак питання ні до чого. Потрібна крапка, але де ж її знайти?

Артистів я посадив у залі для глядачів — повний зал артистів, — поставив перед ними дзеркало, хіба що назвав його сценою. Їм, артистам, було смішно і весело, вони були в захваті від того, що бачать, — звідки їм було знати, що голос і зовнішність виглядають з боку невпізнанно чужими.

Нехай сміються завдяки мені, але не з мене, — подумав я. — Адже сміху бояться навіть ті, хто нічого не боїться, а мені є кого — ні, не лякати — мені є від кого захищатися. Та й сльози сміх приховує краще будь-яких, все ще не потрібних мені, окулярів.

Незакінчена поема чекала мене на столі, такому ж байдужому, як мій давно розтоплений камін.

Ну добре, знак питання недоречний, але чи доречно ставити крапку? І якщо так, то де її відшукати? Вони, крапки, при всій їхный схожості — абсолютно різні. Той, хто цього не знає, ніколи не напише поему в прозі. Ба більше — він не зрозуміє нічого про трійку, що летить у прірву, яка притягує до себе так само, як клітина птаха, тому я й назвав її, трійку, птахом.

Притягає, як камінний вогонь — мій незакінчений рукопис, де бракує однієї-єдиної крапки. Можливо, її, крапку, замінить камінний вогонь? В каміні – безліч крапок, схожих на коми.

Бормотуни-перехожі, що натовпами виходили на проспект із зали для глядачів, здавалися мені кимось розтиражованим у мільйонах екземплярів.

Один розтиражований чоловік, до нестями тверезий, регочучий, дивлячись на сцену-дзеркало або із загального задзеркалля — в зал для глядачів. Він — у центрі подій, та що там події, сьогодні вони одні, а завтра інші, — він — у центрі постійного проспекту, мого улюбленого і тому мені ж ненависного.

Знову, вже вкотре, нестерпно захотілося повернути звідси на дорогу до поля, де я не бував не одну сотню років — хоча і не йшов нікуди. Та й хіба з дому кудись підеш? Ось іще один недоречний знак, схожий на конче потрібну мені крапку.

Трійка з шаленим свистом пронеслася повз мене і численні екіпажі, чиї перелякані візники з'їхали на узбіччя, аби їх не збив птах, який мчиться до такої привабливої для нього прірви. А з неї, з трійки-птиці, сипалися, устеляючи дорогу і заважаючи йти і їхати, незліченні недопалки. Але не йти було б набагато важче.

Ось знайду крапку, — вирішив я, — закінчує мою поему, і почну нову — про недопалок. Про людину на прізвисько Недопалок.

Придумувалося — точніше, писалося з натури — до смішного легко.

Якщо не зможу або не встигну, — вирішив я, — напише мій співрозмовник, потрібно тільки – ну треба ж, знову забув про лапки, — потрібно знайти його і розповісти про мій задум.

Що може бути простіше, ніж написати поему в прозі — про людину, яку однокашники прозвали недопалком і який все життя доводив їм усім — геть усім тим, котрі тепер шанобливо звільняють для нього шлях і притискаються один до одного на узбіччі, — доводив усім, хто вважав його недопалком, що недопалки — це вони, а він — той самий, розтиражований у незліченній кількості примірників Хтось.

Хтось, — продовжував я, — буде схожий на головного героя моєї п'єси. Мільйони — хто знає, скільки їх, — мільйони носів під шинелями й капелюшками будуть щасливі сприймати його не за того, ким він є, а насправді буде він, цей Хтось, пересічним секретним агентом, що його начальство, яке завжди має тонкі види, направило походити проспектом і дізнатися, чи немає десь зради.

Він помститься своєму колись могутньому начальству, зайнявши його місце. Недопалку таке було б не під силу, а значить, він — чуєте ви всі, — він не недопалок, тим більше не з маленької літери. Він прийшов до вас, в цю вашу країну, з неї самої і залишиться в ній надовго, як ви і мріяли. Він — це ви, він — це кожен з вас, він — це той самий вказівний палець.

А птиця-трійка все летіла і летіла до своєї омріяної безодні, не залишаючи в спокої розмірено поскрипуючі екіпажі.

Я не знав, що дістатися мого будинку виявиться такою складною справою, — але якби знав, все одно пішов би з заповненого носами та шинелями проспекту і пошкандибав до мого старого будинку в полі, на яке вітром занесло незліченну безліч викинутих зі свистячої трійки недопалків.

Під розідраним килимком я знайшов ключ — давно заіржавілий, але ще слухняний.

Увійшов — усі чотири стіни, здається, полегшено зітхнули і посміхнулися мені. Я був удома, тож кому як не їм допомогти мені знайти крапку, схожу на кому і замінюючу знак питання. Вона напевно тут, у моєму каміні, залишалося придивитися та обережно перенести її в рукопис, не обпаливши папір і, нарешті, закінчити мою поему в прозі.

— Приніс? — запитав незнайомець.

Ні, ми ж з ним були на «ви».

— Принесли?

Він не був схожий на тих, у залі для глядачів. Їх протилежністю він теж не був, адже бути протилежним означає цілком залежати від оригіналу. Ми не встигли розговоритися, як він підтвердив:

— Залежність від протилежності так само неприємна, як будь-яка інша залежність від когось або чогось.

— Біле не є протилежним чорному, — погодився я, хоча більше за все не люблю погоджуватися. — Воно біле саме по собі і від чорного жодним чином не залежить, як і чорне — від нього.

Ми посміхнулися один одному. Він продовжив:

— Поема, тим більше в прозі, у мене навряд чи вийде. Та й що, вибачте мені знак питання, що може бути складніше за поему в прозі? А ось оповідання у мене, здається, виходять непогано, почитайте при нагоді, мені важливо знати вашу думку. Ось – поки що останній. Він не закінчений так само, як ваша поема, і навіть крапка, повірте, не в змозі закінчити ані його, ані її. Вони — нескінченні, як цей будинок, як наше з вами поле. Ви не любите погоджуватися, але, гадаю, ви згодні.

Ми обмінялися рукописами, немов вірчими грамотами.

Я відвернувся від каміна і прочитав незакінчене оповідання, а мій новий знайомий читав — здається, не вперше, — мою незакінчену поему.

— Не турбуйтеся, колего, — сказав він, на секунду підвівши очі від рукопису, — обов'язково напишу. Дякую за ідею!

Не пробурмотів, а саме — сказав, і це вселило надію, близьку до впевненості.

Оповідання мало гарну назву, та й взагалі, там, по суті, все було правильно. Ну, може бути, трохи суб'єктивно.

Такий собі суб'єктивний реалізм.

Відсутність діалогу — це відсутність співрозмовника.

А я, здається, співрозмовника все ж таки знайшов.

Михайло Блехман (на фото). Монреаль, Березень 2019 р.,

спеціально для видання Суспільний кореспондент

Ще цікаві повідомлення

One Thought to “Михайло Блехман. Країна мертвих душ”

  1. Дякую за прислане оповідання. Воно філософського напрямку.Такий суб"єктивний реалізм. — (слова автора).Мабуть я не доросла до читання таких творів.Але ж це Ваш задум,то ж закінчуйте поему і поставте крапку.Цікавий і незвичний напрямок Ваших думок.

Не бажаєте прокоментувати?