Друга річниця завершення Майдану спонукала українське суспільство продовжити осмислення того, що це була за сторінка історії. Як і те, що безпосередньо «примикало» до Майдану, — загарбання Росією Криму, а невдовзі — війна на Донбасі.
Як історія обслуговує політику
Усе це було вперше в історії нашої незалежної держави. Щодо Майдану — мова про те, що, на відміну від першого Майдану, Помаранчевої революції 2004 року, вперше акції протесту завершилися вбивством людей у самому центрі столиці держави. Безпрецедентним для післявоєнної історії всієї Європи є і так зване «приєднання» території одної держави іншою — анексія Криму. Війна на нашій мирній землі — також уперше за чверть століття. Так що ж це все означало?
Звичайно, стосовно Криму, Росія підло вдарила по Україні в найтяжчий для нас момент — зміни влади. Але що ж діялося у нас?
Щодо Криму в суспільстві вже почала гуляти дата 26 лютого — це день перших акції сепаратизму в Криму 2014 року — як якийсь «день початку спротиву окупації Криму». Мало не як
«державне свято», цей день національної ганьби і трагедії.
Дивуватися нема чого. Адже не вперше бачимо, як украй важливе і потрібне осмислення історії, навіть зовсім свіжої, тої, що відбувалася на наших очах і за нашої участі, «осмислюється» у варіанті політичних ігрищ, політиканства.
Гласність чи колотнеча?
Яскравим проявом цього стала начебто сенсація з оприлюдненням стенограми (правильніше назвати — протоколу) засідання Ради національної безпеки і оборони України від 28 лютого 2014 року — щодо ситуації у зв’язку з анексією Автономної Республіки Крим.
Цей протокол 22 лютого ц. р. оприлюднив комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, витребувавши його у РНБО. Щодо юридичного аспекту — зрозуміло: в парламентсько-президентській республіці саме парламент є вищою гілкою влади, якій підконтрольні всі інші. Інше питання — щодо необхідності такого кроку. Варто нагадати, що конституційний орган — РНБО — очолює Президент держави, до Ради входять за посадою глава парламенту, прем’єр уряду, інші найвищі посадовці держави, дотичні до питань безпеки і оборони. Рішення РНБО, закріплені указами і розпорядженнями Президента, обов’язкові до виконання. РНБО обговорює і ухвалює те, що стосується найважливіших аспектів діяльності держави, її безпеки, власне, самого її існування. Тому цілком зрозуміло, що це — в царині державних таємниць і не може бути публічним, при всій демократії. Так є в найдемократичніших країнах. І ось такий сплеск гласності.
Одразу ж це породило в суспільстві думку, що така «гласність» є не чим іншим, як проявом загостреності політичної боротьби останніх тижнів. І на це є всі підстави.
Розвал і зрада
Що ж було оприлюднено? Ось як ідеться в парламентській газеті «Голос України» про цю стенограму 2014 року і про засідання комітету 22 лютого ц. р., де вона обговорювалася.
Стенограма засвідчує, що в той час була надзвичайна ситуація, існували зовнішні та внутрішні виклики й суперечності. Було і голосування РНБО за введення воєнного стану, але набрало лише один голос — Олександра Турчинова, новообраного після Майдану Голови Верховної Ради і відтак — виконувача обов’язки Президента держави.
Нині на засіданні комітету начальник управління розвідки Міноборони Вадим Скібіцький заявив, що збройна агресія Російської Федерації була ретельно спланованою операцією і фактично розпочалася одразу після здобуття незалежності України. Не припинялися претензії Росії щодо Криму. На Південному Сході України було створено потужну агентурну мережу, надавалася підтримка проросійським політичним партіям, громадським рухам і радикальним організаціям антиукраїнського спрямування. Під час Олімпіади в Сочі на Північному Кавказі було зосереджено військове угруповання чисельністю 73 тисячі осіб, і саме його використали для окупації Криму. Натомість малочисельні українські військові частини, які перебували в Криму, були оснащені військовою технікою ще від радянських часів. Водночас на україно-російському кордоні зосередили потужні російські збройні угруповання, зокрема на чернігівському напрямку — до 4 тисяч особового складу, до 50 бойових танків, на харківському напрямку — близько 2,5 тисячі військовослужбовців. Був готовий до бойового застосування і авіаційний полк.
Військові формування в Україні були сформовані за територіальним принципом, керівників силових органів перевербувала ФСБ, звідки вони й отримували накази. «План Російської Федерації передбачав окупацію Південної та Східної України і вихід до Придністров’я, створення Малоросії», — стверджував В. Скібіцький.
Під час обговорення на комітеті народний депутат Андрій Левус («Народний фронт») назвав «великим популізмом і провокацією» заяви деяких політичних сил, мовляв, анексію Криму та окупацію Донбасу можна було спинити, втримати ситуацію. Він нагадав, що в Криму тільки 10% військових заявили про готовність виконувати накази з Києва. Не було єдності й у нашому парламенті щодо можливості введення воєнного стану — скажімо, лідер тодішньої найбільшої депутатської фракції «Батьківщина» Юлія Тимошенко виступала проти воєнного стану.
Пашинський розповів, що в лютому 2014-ого під час анексії Криму підрозділи російських збройних сил, які дислокувалися в місті Клімово, «що за 45 км від Чернігова», за інформацією українських прикордонників, отримали команду йти на Київ. За бойовою тривогою в нас підняли Білоцерківську бригаду, але 90% техніки не завелося через несправності. «Роками, десятиріччями ніхто не перевіряв боєготовність, — заявив Пашинський. — Усю систему ПВО за десять років продали». Голова комітету додав, що Генпрокуратура України зараз розслідує, хто розвалив міць армії перед агресією Росії.
Ось таку жахливу картину малював дехто на засідання комітету парламенту 22 лютого ц. р. Для уточнення: голова комітету «трохи» помилився: російське селище міського типу Климово, райцентр Брянської області, — не за 45 кілометрів від Чернігова. Воно на певній відстані від кордону з Чернігівщиною, відтак з Україною. А цей наш північний кордон — майже за 150 кілометрів від Чернігова. Додайте ще 140 кілометрів від нашого міста до Києва. Отже, близько 300 кілометрів — у напрямі з північного сходу на південний захід. Якщо на відстані в 300 кілометрів ми не можемо зупинити агресора, якщо 90 відсотків бойових машин армії не можна завести через несправності, то дійсно нещасна така держава. Хто і як розвалював її оборонну міць
«десятиріччями», тобто за всіх президентів, можна б очікувати дізнатися з отого розслідування Генпрокуратури. Але, схоже, ці очікування такі ж, як і очікування розслідування злочинів на Майдані, яке триває вже третій рік.
Не тільки паніка
Окрім панічних голосів, на засіданні РНБО 28 лютого 2014 року лунали й інші. Цієї суботи впливова столична газета «Дзеркало тижня», яка є в опозиції до нинішньої вищої влади, написала, що стенограма засідання РНБО від 28 лютого 2014 року щодо ситуації в Криму, яку оприлюднили на засіданні комітету, подана зі скороченнями. Тодішній перший заступник Генпрокурора Микола Голомша заявив, що в стенограмі видалено, зокрема, його виступ. «Я говорив, що треба для початку ввести надзвичайний стан, а потім і воєнний, що військовослужбовців із Криму треба терміново передислокувати на Захід країни, а туди направити солдатів із Заходу. Пропонував у тому числі закликати добровольців із Майдану, тому що фактор присутності в Криму проукраїнських людей надзвичайно важливий», — заявив Голомша.
І додав, що жодної потреби в розсекреченні та оприлюдненні стенограми того засідання РНБО немає: «Мотив — суто політичний… Почалося політичне перетягання канату, вкидання «компромату», вибіркове оприлюднення і коментарі на користь одних та дискредитацію інших».
Тодішній начальник Генштабу Збройних сил Володимир Замана в декількох інтерв’ю про це засідання РНБО каже, що також виступав там за воєнний стан. «У нас були повноцінні підрозділи, готові в той же день виконати завдання. Це 12 – 15 батальйонно-тактичних груп: ВДВ, 30-я і 72-а бригади, повітряні сили. Але Олександр Турчинов подумав і сказав: «Ні, наші західні партнери радять не робити різких рухів». Я відповів йому, що буде пізно. А він вирішив не вводити війська», — розповідав Замана.
Утім, не краще повівся через 2 роки і сам комітет. Враження, що це не стільки була спроба гласності, як піар-акція від Банкової, щоб показати, що нинішній соратник Порошенка, секретар РНБО Турчинов позаторік закликав до рішучих дій, а от, наприклад, Юлія Тимошенко — була проти. З одного боку, на комітеті лунали плачі про тодішній розвал нашої армії і силових структур, з іншого — дорікання комусь, що був проти «рішучих дій». Мова не про те, що Юлія Тимошенко, яка все різкіше заявляє про опозиційність владі, потрапила під критику, мова про чергові політичні ігрища на тлі нашої недавньої історії.
Щодо наших можливостей втримати тоді Крим — про це говориться всі ці два роки. Свого часу у нашому виданні надавалися коментарі таких компетентних людей, як Анатолій Гриценко і Микола Маломуж, які обіймали більш ніж солідні посади — міністра оборони (перший) і голови Служби зовнішньої розвідки України (другий). Обидва заявили про високий військовий потенціал країни, в тому числі в Криму, попри всі руйнування армії, про те, що Крим, як пізніше і Донбас, практично здали.
Питання про те, які були можливості втримати Крим і фактично теж окуповану нині частину Донбасу, дуже складне, неоднозначне. Але аналізувати його слід без політичних ігрищ.
Слід від Харківських угод
У ці ігри тепер, після оприлюднення засідання РНБО, втягнуті й такі політики, як Арсен Аваков, Валентин Наливайченко. Обидва одразу після перемоги Майдану були призначені парламентом на ключові посади: перший очолив Міністерство внутрішніх справ і очолює його донині, другий — Службу безпеки України. І хоч вони нині по різні боки барикад (Аваков — у владі, в урядовій, не президентській її частині, Наливайченко — в опозиції), обидва чують докори в причетності до «здачі» Криму. Обидва єдині в заявах про майже повну деградацію, навіть значною мірою — зраду очолених ними в той момент структур.
Арсен Аваков додатково днями заявив і таке: однією з причин, чому Київ не міг відреагувати на операцію РФ з анексії Криму, були підписані Януковичем «Харківські угоди», які дозволили суттєво збільшити російський військовий контингент у Криму. «Ми не могли нічого зробити, коли літаки сідали на аеродромах у Криму, тому що Янукович підписав Харківські угоди», — сказав Аваков. І додав, що керівництво країни розглядало варіант відправки армії до Криму: «Мова тоді йшла про 5 тисяч людей. Але, якби ми відправили туди ці війська, материкова частина залишилася б без боєздатної армії, в той час як уздовж кордону було близько 200 тисяч бійців противника».
«Страшилки», як бачимо, тривають. Говориться вже про 200 тисяч російських військ на кордоні з Україною. Натомість ми не могли виділити на Крим навіть 5 тисяч військових, бо залишилися б «без боєздатної армії». Це при тому, що чисельність наших Збройних сил доходила і до 200 тисяч, але що це була за «чисельність»? Що за армія?
Аваков має рацію, коли пов’язує анексію Криму з Харківськими угодами. Щоправда, навіть ці угоди, які продовжували попередні, визначали чітке місце розташування військових Росії в Криму — Севастополь — і їхню граничну чисельність. Тому не зрозуміло, як це «згідно з угодами» російські десанти могли висаджуватися по всьому Криму. Нагадаємо, що ці ганебні угоди Янукович підписав із Росією вже в перші тижні президентства, 21 квітня 2010 року. Ними продовжувався термін перебування Чорноморського флоту Росії в Україні, в Криму, ще аж на 25 років! Це після закінчення терміну дії попередньої угоди між Україною і Росією, згідно з якою російський флот мав залишити Україну 2017 року.
Але ж ці угоди 2010 року мав затвердили, згідно з нашою Конституцією, парламент. Пригадайте цю ганебну «ратифікацію» вже через 6 днів після підписання, 27 квітня, це потворне шоу так званого «голосування», так званої «ратифікації». Одного цього досить було б для тодішньої опозиції до режиму регіоналів для бойкоту парламенту, вимоги нових парламентських виборів, імпічменту Президента. Адже це був початок наступної здачі держави росіянам.
Але ті депутати, ті політики досиділи каденцію 6-ого парламенту. Чимало були обрані до парламенту 7-ого скликання восени 2012 року. А після Майдану знову обралися до парламенту нинішнього 8-ого скликання. Й нині «аналізують» здачу чи не здачу Криму й частини Донбасу.
Це що — нормальна політична структура суспільства, нормальні партії, коаліції і опозиції? Чи й далі — намагання крутити історією, в тому числі й тією, яка діється сьогодні?
Петро АНТОНЕНКО ,
редактор газети «Світ-інфо» (Чернігів)
