Листоноша з Пісок популярніший за телезірку!

Григорія Миколайовича Євтушенка в селі Піски, на Бахмаччині (Чернігівська область), знає кожен. Він тут – популярніший за будь-якого «зіркового» телеведучого. Ще б пак! Чоловік уже 34 роки поспіль сумлінно трудиться листоношею. Причому Піски – його рідне село: тут він народився, закінчив десять класів і… пішов працювати листоношею. Й це настільки йому сподобалося, що трудиться й досі – із великим задоволенням та щирою любов’ю до своєї професії!

– Правда, я в армії служив. Але, тільки-но повернувшись, знову пішов працювати на улюблене місце, – посміхається Григорій Миколайович, – дуже мені до вподоби ця справа!

– А ваші батьки ким працювали?

– Мій тато трудився в колгоспі на тракторі, отримав багато почесних грамот і подяк за свою роботу. Мама спочатку працювала в колгоспі, а потім була санітаркою…

– Як же вийшло, що простий сільський хлопчина раптом обрав таку спеціальність? Адже цією справою в Україні зазвичай займаються жінки…

– Чим мене привабила ця робота? Взагалі, я дуже люблю спілкуватися з людьми! І тут я відчуваю свою велику потрібність. Бо у селі мешкає багато людей похилого віку… Їм – іноді самотньо, хочеться душевно побесідувати, пригадати цікаві випадки зі свого життя, поділитися власним житейським досвідом, щось порадити. І мені це дуже подобається! Надзвичайно люблю такі розмови, адже у цих поважних та чуйних людей є чому повчитися; а я вмію уважно слухати і добре запам’ятовувати. Старі люди – мудрі!.. Серед них – немало справжніх сільських філософів. Жаль, не маю письменницького таланту, а то міг би не один роман створити, наслухавшись усіх тих спогадів. Та й батьки мене так виховували, що завжди потрібно поважати старших!.. Власне, всі жителі – мої друзі, я їх дуже шаную, і вони до мене ставляться доброзичливо.

– Ви людям похилого віку чимось допомагаєте?

– Аякже! Постійно… То, наприклад, ліки на їхнє прохання принесу, то води у криниці наберу. Завжди є якась робота в селі. А коли людина – літня й самотня, їй – сутужно. Тут я приходжу – і вислухаю, й сам щось розповім, і допоможу… Нікого не лишаю в біді – такий уже в мене характер від батьків. Адже тато з мамою постійно говорили мені, що потрібно ставитися до всіх із добром, чуйно, незаздрісно… Тому хто просить – я всім допомагаю, мені це неважко. Бо я ж теж старію і колись такий буду… Не всі ж мають комп’ютер, то я щодня переповідаю комусь новини.

– І люди задоволені?

– Авжеж. Нерідко так і кажуть: «Гришо, я так жду, коли ти прийдеш, і ми щиро, від душі побалакаємо про життя». Ось так я й живу.

– Не набридає?

– Що ви! Кожна людина по-своєму цікава. Кожна! Просто підхід треба мати і досвід, як її розговорити. А досвіду у мене, Богу дякувати, вистачає!

– А скільки у вас підопічних?

– У мене – 118 пенсіонерів… Взагалі, ми тут працюємо вдвох. Роботи, звісно, вистачає! Офіційно вважається: у мене щодня – чотири години. Але я вже казав, що дуже люблю поспілкуватися…

– Ви на велосипеді їздите?

– Так, я маю велосипед. Мені його дав Валерій Петрович Колоша, наш директор – керівник сільгосппідприємства «Пісківське», прекрасна людина! У нас його всі дуже поважають! І я щиро вдячний Валерію Петровичу, що не ходжу пішки, а комфортно їжджу на зручному велосипеді.

– А зарплата у вас яка?

– Невелика… Та я ж у своєму селі мешкаю – не пропаду, завжди дам собі раду! Тим більше, хтось же все одно має цю роботу виконувати, то краще я, – привітно посміхається.

– Скільки вам років, Григорію Миколайовичу, якщо не секрет?

– Ні, немає ніякого секрету, – сміється. – От 6 серпня виповнився 51 рік! Я в 1966-му народився…

– То у вас торік був ювілей!

– Авжеж. Радий, що дожив. Бо я дуже люблю життя! І сам стараюсь не занепадати духом, й інших, як можу, підбадьорюю. Пам’ятаєте, у Мольєра є такий дотепний афоризм: «Не падай духом где попало»?

– Я розумію, що у вас захоплення стало професією. І, дійсно, це щастя, коли людина любить свою роботу. Але бодай якісь хобі ще є? Може, рибу ловите?..

– Іноді ловлю… А ще часто сітки плету, щоб до крамниці ходити – по хліб, за продуктами.

– Продаєте?

– Ні, що ви! Які там гроші – так віддаю… Просить людина сплести їй таку сітку, от я й займаюся… І людині потім радість, і мені добре, бо зробив щось путнє.

– Григорію Миколайовичу, ви – справді, дивовижна людина! Недаремно мені тут, у Пісках, радили з вами познайомитися…

– Та що ви, – усміхається, – звичайний собі чоловік…

– А кумедний випадок зі свої роботи наостанок нашої розмови можете пригадати?

– Одного разу принесли гроші – по десять копійок. Цілу торбу мідяків! Можете собі уявити? Ну, я й почав їх рахувати. Лічив-лічив, а тоді торба враз випала, і всі ті дрібні монетки розкотилися по землі! То мусив їх визбирувати й потім знову ретельно перераховувати, щоб усе зійшлося. Це ж чужі гроші! Та якось таки впорався, хоч, відверто кажучи, не міг уже на ті монетки навіть дивитися, аж в очах усе те «багатство» в мене замерехтіло. Їду на велосипеді, раптом назустріч чолов’яга: «А скажіть-но, будь ласка, котра година?». А я зирк на годинник і відповідаю йому: «Руб двадцять…». Він як засміється! Ось така була історія… І хтось же додумався слати мішками дрібні монетки замість хрустких купюр!

– Жартівники…

– Авжеж. Кажуть, таке й раніше траплялося, але мені вперше подібний «скарб» до рук потрапив! Звичайно, тоді мені було не до сміху, зате тепер є що розказати… Згадую з приємністю. Кажу ж вам, цікава робота.

– А рідне село вам подобається?

– Надзвичайно! Наше село Піски – таке мальовниче, чарівне. Я вважаю, це щастя – жити в такому селі!.. А яких страусів Валерій Петрович Колоша сюди привіз, ви бачили?! Це – такі колоритні, цікавезні птахи, непосидючі, зі своїм характером, – можна годинами за ними спостерігати та милуватися… І люди тут – дуже хороші, я всіх їх щиро люблю!

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?