Козельщина — Україна в мініатюрі

Істеричний сміх мені дістався від мами у спадок. Пам’ятаю, одного разу по телевізору показували Райкіна, і я впав з крісла на підлогу. Так реготав — думав, не підведусь. І у мами почався такий же напад. Але що жахливо — мама вдихнула, а видихнути не може. Моторошно почервоніла, сльози на очі навернулися, всередині регоче, а назовні це ніяк не виходить. Кошмар. Застигла на місці, обличчя червоне, сльози течуть, регіт душить. Ні розсміятися, ні з місця зрушити не вдається. Ми перелякалися на смерть….

Михайло Блехман. Чорне, сіре, біле. Коротеньке оповідання – фрагменти великої повісті
Михайло Блехман
Мама. Пам’ятаю!

Ми тоді жили в Козельщині. Козельщина для мене – це як Касриловка для Шолом-Алейхема, тільки Козельщина, на відміну від Касриловки, є насправді, і вона не єврейське містечко, а українське село. Ну, і я, ясна річ, не Шолом-Алейхем.

Ми в Козельщині були, напевно, єдиними євреями. Маму з Харкова в Козельщину відправили по розподілу працювати адвокатом, а батька – лікарем. А я був з нянею.

Маму дуже поважали. Іноді її возили на бричці. Вона була заступником головного адвоката всієї Козельщини, і одного разу взяла мене з собою до суду в Полтаву. А було їй, як я зараз розумію, усього лише двадцять років.

У Козельщині можна було цілими днями грати в Чапаєва, тільки для цього потрібно було вдягнути пальто, як бурку.

І можна було ховатися в малиновому кущі. Коли тобі три або чотири роки, малини хочеться сильніше, ніж коли тобі шістдесят, хоча й у шістдесят її теж хочеться, особливо якщо до неї звик, коли тобі було три або чотири роки.

Одного разу я просидів у малиновому кущі з ранку до вечора і не відгукувався на нянін поклик. А коли мама повернулася додому з роботи і я виліз із куща, у мене від малини висипало щось червоне по всьому животі. Кажуть, якщо чогось переїсти, то потім цього ніколи більше не захочеться. Напевно, мають на увазі не малину. Скільки я не об’їдався малиною, так до сих пір не переїв.

Мама. Не пам’ятаю… Ах, так, звичайно! Пам’ятаю!

Мама і тут, у Козельщині, і потім у Харкові, була великою модницею. Пам’ятаю цей її грайливий капелюшок і цю сукню – вона називалася панбархатною. Зараз таких назв немає, і суконь теж.

Добре хоч малина залишилася.

Батьки. Пам’ятаю!

Батько був головним лікарем всієї Козельщини, хоча йому було всього лише двадцять вісім років. Мав власний кабінет у козельщинській поліклініці. Як і маму, батька знала і поважала вся Козельщина, тому що мама захищала, а батько лікував. Як же було їх не знати і не поважати?

Батько любив гарно вдягнутися. Тоді в моді були ось такі штани – кльош. Чим ширше кльош, тим, як би зараз сказали, крутіше. Раніше, правда, так не говорили.

Пам’ятаю! На Перше травня батько купив мені кульку, надув і зав’язав. Не пам’ятаю, якого кольору. Напевно, червону. На батькові були ці штани кльош, а у мене на голові – чомусь така косинка, а в руці кулька. Ми йшли, напевно, по центральній вулиці Козельщини, після першотравневої демонстрації. Зараз уже немає першотравневих демонстрацій, зате всі кульки – кольорові.

Козельщина була Україною в мініатюрі. Там говорили по-українськи, тільки не суржиком, а красиво. Дуже красиво, іноді навіть краще, ніж просто правильно. До батьків по-українськи зверталися на «ви», а по-російськи – на «ти». І прізвища у людей були справжні українські. А українське прізвище – це як цукровий кавун. Українське село пахне квітами, чистим будинком, цукровим кавуном і українськими прізвищами. Наприклад, один з наших сусідів був Обідіон, інший – Архіеволокоточірепопеньковскій.

Потім мені якось приятель говорив, що знав людину на прізвище Череззаборвисоконогопереносяйло. Так, не «ногу», а – «ного».

Мама, хоча і була ще дуже молода, вже знала, що народу завжди хочеться віддячити лікареві. Тим більше такому чудовому, який кожного пацієнта і вислухає скільки треба, і вилікує. Не було жодного випадку, щоб батько не вилікував. Звичайно, віддячити було святе діло. Як не віддячити? Мама тому завжди казала батькові, щоб він не брав подарунків. По-перше, просто не треба, а по-друге, ні до чого доброго не призведе.

Батько і так не брав, і не взяв би ні за що, а вони все одно несли.

Одного разу старенька бабця, яку батько перед цим вилікував, принесла йому в кабінет оклунок. Як завжди на Україні – в білосніжній хустці, акуратно зав’язаній. Поклала на стіл, розв’язала.

– Пригощайтеся, – каже, – дохтур.

Батько був людиною африканського темпераменту. Довелося старенькій хабарниці уносити не надто вже слухняні ноги. А навздогін їй летіли смажена курка і верхнє «ля» дохтура – мій батько дуже гарно співав і вмів брати будь-яку октаву, наприклад, у неаполітанських піснях.

– Ще що-небудь заболить, – гучно повідомив батько бабці, – приходь, вилікую. Тільки з порожніми руками приходь. А курку свою – правнучці віддай.

Всі фельдшери та сестрички сховалися по кабінетах: курка летіла зі свистом фугасу. У козельщинській поліклініці корупції місця не було.

Батько розповів це мамі за обідом. Я з розумінням слухав, заїдаючи гарячий борщ холодною котлетою. Це дуже смачно, якщо ви знаєте.

Чомусь зараз згадав: в дорослі, але ще не розумні, роки, коли я про щось сперечався з батьком, він іноді говорив: «Був такий маленький, сидів собі на горшку. А тепер виріс – маєш власну думку». І посміхався. Я теж посміхався. Уявляв себе на горшку – це було смішно. На відміну від власної думки.

Бабуся. Пам’ятаю!

Це мамина мама. Вона була інженером-будівельником, причому дуже хорошим, якщо не найкращим. Наприклад, бабуся побудувала у Вірменії, на озері Севан, найбільшу в світі електростанцію. Тобто, звичайно, не сама побудувала, а цілий інститут, а вона в ньому була головним інженером проекту.

Бабуся возила мене по різних чудових місцях: до Криму, Ленінграду, в Прибалтику. Вона казала:

– Коли мене не буде, ти будеш згадувати: була у мене бабуся, і вона мене всюди возила.

Ось я і згадую. А тоді мені це здавалося якоюсь далекою метафорою. Я не розумів, що значить – «коли мене не буде». Тепер розумію.

Бабуся була дуже сильною, вольовою людиною, навіть трохи владною. Мого батька – свого зятя – вона спочатку не сприймала, і навіть іноді не помічала його. Вважала, що єдина дочка – моя мама – заслужила кращої партії. Це, напевно, тому, що мій батько походив із не надто видатної сім’ї. Але коли батько став шанованою людиною, бабуся його теж стала поважати.

Взагалі-то я не пам’ятаю нікого, хто б не поважав моїх батьків.

Бабуся, мама.

Коли ми повернулися з Козельщини до Харкова, я пішов до дитячого садочка. Бувало мама, іншого разу бувало бабуся вкладали мене вечорами спати і співали мені пісеньку, щоб я заснув. Кожен раз я собі казав: ось візьму і не засну! І все одно засипав. Пісенька була щораз така, що спробуй не засни…

Цікаво, якби мені зараз заспівали таку пісеньку, я б заснув? Думаю, заснув би. Як не заснути?

Батьки. Бабуся. Дідусь.

Були ми якось з батьками в гостях у бабусі і дідуся. Історія трапилася незабутня. Пам’ятаю: мама стоїть біля вікна, всі інші – батько, дідусь, бабуся, я – хто сидить, хто стоїть. Мама почала розповідати про свою роботу – вона тепер працювала юрисконсультом на заводі.

– У нас, – почала мама, – працює хороший хлопець, Саша, альпініст …

Тут бабуся насупилася і замислилась. Мама, знаючи бабусин непередбачуваний характер і готуючись до несподіванок, запитує:

– Мама, що трапилося?

Бабуся підтискає губи і знизує плечима:

– Нічого не трапилося.

– Ні, ну я ж бачу – ти чимось незадоволена, – каже мама. – Що сталося?

Бабуся знову знизує плечима:

– Нічого не сталося. Просто прізвище дивне. – І знову підтискає губи.

Запанувала тиша. І тут у мами почалася реакція -істеричний регіт. Такий сміх мені дістався від мами у спадок. Пам’ятаю, одного разу по телевізору показували Райкіна, і я впав з крісла на підлогу. Так реготав – думав, не підведусь. І у мами почався такий же напад. Але що жахливо – мама вдихнула, а видихнути не може. Моторошно почервоніла, сльози на очі навернулися, всередині регоче, а назовні це ніяк не виходить. Кошмар. Застигла на місці, обличчя червоне, сльози течуть, регіт душить. Ні розсміятися, ні з місця зрушити не вдається.

Ми перелякалися на смерть. Батько з-за столу вискочив, підбіг до мами, плескає її по спині. Що робити – незрозуміло: чи то швидку викликати, чи то води давати. Але як даси води, якщо у мами рот не може ані відкритися як слід, ані закритися. І просміятися вона ніяк не може.

Нарешті вийшло у неї відсміятися, і ми всі зітхнули з полегшенням. Так сміятися – жодної користі для здоров’я, одна шкода. А бабуся, знову стиснувши губи, тихо каже:

– Не бачу нічого смішного.

Тут вже ми віе гримнули і покотилися зі сміху.

Дідусь.

Мій дід був одним з кращих людей на світі в усьому моєму житті. Головним і єдиним його гріхом було те, що він палив. Забороняли йому палити всі члени сім’ї, але головним чином – бабуся. Дідові доводилося палити потайки, ховати цигарку в рукав, не показувати. Дідусь курив цигарки – тоді хороших сигарет не було. А може, він і не став би курити сигарети, навіть дуже хороші, я не знаю…

Ми з дідом щонеділі вранці ходили на марочний базар і купували мені кілька марок. В основному – колоній, з портретом короля чи королеви. Перші три марки, з королевою, мені подарувала мама, і з тих пір я збираю марки і люблю, щоб на них були королева або хоча б король. Без королеви або принаймні короля марка не марка, а так – знак поштової оплати.

Після марочного базару ми поверталися до бабусі, вона годувала нас обідом, і я йшов грати у футбол чи кататися на лижах з маленькою гірки.

З бабусею й дідом ми часто їздили до Криму. Моє дитинство пройшло в Криму – у Феодосії, Євпаторії, Алушті. Там мене бабуся і навчила плавати, а дідусь плавати не вмів, тільки стояв по коліна у воді і стежив, щоб я не втопився. Коли ми йшли на пляж, у мене на голові був ось цей повстяний білий капелюх, схожий на наполеонівський. Він мені дуже подобався, хоча в ньому було спекотно.

Одного разу, коли ми поїхали з дідусем до Феодосії, з нами трапилася страшна історія.

Знімали ми кімнату на двох: я спав на одному ліжку, а дідусь на іншому. Кімната була зручна, з білими стінами. Тільки стіни ці були такі тонкі, що все було чутно. Жилося нам чудово. Море – зовсім поруч. Вдень відпочивали, потім знову йшли на море. Втомлювалися за день сильно – я від купання, а дід – від спостереження, щоб зі мною нічого не трапилося. Тому й не трапилося, гадаю, що дідусь дуже уважно спостерігав.

Вечорами розмовляли у дворі з господинею і сусідами, спати лягали, коли вже зовсім стемніє. В Україні ночі темні, навіть чорні. І зірок стільки, що деяким не вистачає на небі місця і вони падають. А тиша – як ніби співали українську пісню і раптом замовкли, і пісня повисла в небі, і тепер тільки коники скрекочуть.

Дід моторошно хропів. Лягав завжди на спину, а на спині завжди хропеться сильніше, ніж на боці. Взагалі-то на боці теж хропеться, але на спині сильніше. Такого хропіння я більше ніколи не чув, хоча хропуть всі кому заманеться.

Дід хропе, хропе, а потім раптом – як гаркне, – і знову хропе. Вночі в кімнаті – жах як страшно. Вранці, бувало, скажеш:

– Дідусю, ти сильно хропів.

А дід щиро дивується:

– Я хропів? Я ніколи не хроплю!

Людина ніколи не помічає, що хропе, і переконати її в тому, що вона хропіла, неможливо. І розбудити дідуся було теж неможливо. Коли дід спав, то, як то кажуть, хоч з гармат стріляй.

Тому я намагався заснути першим, щоб не чути, як дід почне хропіти. Коли спиш, хропіння вже не чуєш. А ось якщо не встигнеш першим заснути, то потім від хропіння не заснеш.

І ось одного разу мені не вдалося випередити дідуся. Він взагалі-то засинав, як і я, моментально, а тут встиг мене випередити. Ну, тобто не встиг, а якось узяв раптом і заснув раніше за мене. А заснувши, почав хропіти. Хропе, хропе і гаркне. Хропе, хропе і гаркне.

Мені страшенно хотілося спати. В кімнаті було темно і, якщо не заснути, – сумно. А як заснеш при такому хропінні? Я крутився на ліжку кілька годин. І посвистував, і покашлював, і пальцями клацав – все, щоб дідуся розбудити. Не виходить, хоч плач. Не міг же я встати, підійти до діда і сказати йому на вухо: «Дідусю, не хропи, будь ласка». Тому що я боявся, що дідусь злякається і схопиться.

І тоді я вирішив залізти до діда під ліжко і спробувати розбудити його звідти. Тихенько заліз. Лежу і дивлюся – ліжко провисло: дід був легкий, але ж все одно ліжко провисало, ясна річ. Став я потихеньку штовхати діда знизу. Не чує. Я і кашляв, і свистів, і знову штовхав. Марно, не чує. І хропе – все дужче й дужче.

Під ліжком темно, холодно, самотньо. Набравшись хоробрості, я висунув руку з-під ліжка і потягнув дідуся за щось – чи то за руку, чи то за ніс. Напевно, все ж таки за ніс. Дідусь у жаху як схопиться, як закричить:

– Мишко, ти де?!!

А я від страху мовчу. Дідусь – до вимикача, увімкнув світло, кинувся до мого ліжка, – а мене ж там немає. У кімнаті – яскраве світло, дід бігає по кімнаті, шукає мене і не знаходить. Я забився під ліжко до самої стіни, і так мені страшно, що навіть слова не можу вимовити. Нарешті набрався хоробрості і відгукуюся:

– Я тут!

Дідусь не зрозумів.

– Де ти?!! – кричить.

Тоді я виліз з-під ліжка. Дід у жаху:

– Що з тобою трапилося?! Чому ти під ліжком?!

Я весь трясуся від холоду:

– Ти, – кажу, – хропів, я тебе хотів розбудити…

Дідусь не знав, чому більше дивуватися: чи то тому, що я опинився під ліжком, чи тому, що він нібито хропів. Насилу після цього заснули, але зате до ранку не прокидалися.

А сусіди вранці були дуже раді дізнатися, що до нас, виявляється, ніхто не заліз через вікно і ніякого погрому не було. Просто дитина виявився під ліжком – хіба мало що в житті трапляється.

***

Я пам’ятаю всі фотографії в цьому альбомі. Вони чорно-білі і сіро-білі, деякі з жовтими плямами. Але все одно вони дуже красиві. Я дивлюся на них – і згадую.

І про те, як мої батьки, які були страшенними футбольними вболівальниками, мене привчили до футболу, і одного разу на грі нашого «Авангарду» з московським «Спартаком», коли Микола Корольов вдарив з декількох метрів повз ворота, мама зойкнула, підстрибнула і стукнула з усіх сил по коліну – тільки не себе, а сусіда по трибуні. Але той нічого не сказав. Як я тепер розумію, отримати по коліну від такої красивої жінки – це навіть приємно.

І про те, як батько вигадував всілякі пристрої, щоб лікувати мені руки після хвороби. Потім лікарі дивувалися, як я після цієї хвороби вижив. А мені цілком зрозуміло, як: завдяки тим пристроям і моїм батькам.

І про те, як дівчинка тонула недалеко від берега, і я хотів її врятувати і сам мало не потонув, і бабуся врятувала нас обох.

І як ми з бабусею грали на пляжі у футбол – вона мені била по воротах, а я відбивав. І як вона одного разу запливла разом з нашою квартирною господинею на кілька кілометрів від берега, а ми з дідом махали їм руками і кричали.

І про те, як батько, майже перед самою своєю смертю, сказав мені:

– Дуже мені соромно, що коли ти був маленький, я тебе одного разу відлупцював.

А я йому відповів, що нічого такого не було, тому що він мене ніколи не бив. Я і зараз так думаю, абсолютно в цьому впевнений. Він просто щось наплутав. Шкода, я не встиг його переконати…

В цьому альбомі ще багато порожніх сторінок. Мої діти поставлять сюди нові світлини. А потім – їхні діти, і діти їхніх дітей. І так ми все життя будемо разом.

Тобто не тільки життя, а … Я поки не знаю напевно. Але будемо разом – там і в альбомі.

Михайло Блехман, м.Торонто, Канада,

спеціально для видання sknews.net

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?