«Коли потяг у даль загуркоче, пригадаються знову мені…»

Почесний ветеран вже давно на пенсії, але до залізниці приріс душею. Тому ще й сьогодні вабить до колій, до потягів на вокзал. Кине погляд на паровоза, що застиг на постаменті, прикутий до рейок. Згадує свою юність і про мрію, якій він не зрадив…

Династія Шульганів. Становлення

Років cорок тому на залізничному вузлі трудились представники династії Шульганів. Першим прийшов сюди ще до революції Оксентій Петрович, працював прийомоздавачем. Син Фотій Оксентійович трудився в паровозному депо, готував локомотиви у мандри сталевими магістралями. По його шляху пішли сини і донька, до яких приєдналась ще й одна з невісток. Дружина Михайла Фотійовича – Катерина Трохимівна працювала майстром хлібозаводу, який теж був під-відомчий залізниці. Нині всі на заслуженому відпочинку, а декого серед нас вже й немає.

А ще, треба сказати, ця династія мала двох Почесних залізничників: це вище згадані Фотій Оксентійович і Михайло Фотійович. Останній давно на заслуженому відпочинку, скористався тим правом, коли в трудовій книжці накопичився стаж майже в 48 літ. Ветерану, наприкінці листопада виповнилося 90. Тепер найчастіше він у квартирі, а ще недавно зустрічав його то на міських урочистостях, то на районних заходах.

А як душа Михайла Фотійовича рвалася до поїздів, то приходив на станцію, на вокзал. Якось там і відбулася наша розмова про його шлях на залізницю. Дитинство було не зовсім таким, як у більшості сільських ровесників. Рідне село Бахмач навпіл перетинала сталева магістраль, то не дивно, що родина мала двох залізничників. Колії пролягали зовсім поруч з домівкою.

Коли підріс, то саме сюди приганяв гусей, а пізніше приводив і корову. Захоплено спостерігав, як під веселе цокотіння коліс ешелони немов розтавали вдаличині за обрієм, поспішаючи до загадкової Білорусії. Час від часу рухались пасажирські поїзди, він привітно махав рукою і більшість пасажирів відповідали тим же.

День, який змінив все його життя…

Якось батько взяв із собою в депо, той день пам’ятає й досі. Машиніст-добряк запропонував піднятись у паровозну будку, кочегар показав, як розтуляються двохполовинчаcті дверцята топки. І навіть дозволив шпурнути у пекельну вогняну стихію лопату вугілля.

Відтоді у церковні свята, коли домашньої роботи випадало менше, він найчастіше вирушав до батька. Привід знаходився завжди — відносив чи гарячого борщу, чи кулішу, чи вареників. Михайло вже перезнайомився з багатьма локомотивними бригадами, звично підіймався на паротяги. Умів зрушити паровоз з місця — накручував у потрібний бік реверс, давав обов’язковий гудок і поволі-поволі відпускав важіль подачі пари. І кожного разу дивувався, як, підкоряючись його волі, величезна, важенна машина, засичавши десь під колесами, легенько, слухняно рушала з місця.

То були найхвилюючі, найщасливіші миті. «От би наші хлопці побачили!» — гордо ловив себе на думці. Може, тоді й вирішив, що обов’язково стане залізничником. Паровозики були не такими, як височить нині на п’єдесталі біля вокзалу. А тоді локомотиви були присадкуваті, серій Ов і Щу. То й нарікли їх «овечками» та «щуками».

Війна увірвалась у мире життя…

Повертався з депо звичною дорогою, крокуючи по шпалах через «київський» міст аж до села. Ще полюбляв заглянути на блок-пост «Сєвєрний». Тут працював один із родичів, то хлопчина часто заходив і сюди. Із другого поверху приміщення по-інакшому виглядали і колії, і потяги, і семафори, які своїми піднятими крилами здозволяли завітати на станцію. Не знав тоді, що багато років з чотириповерхової висоти так саме буде проводжати поїзди у кількох напрямках.

Велика Вітчизняна увірвалась у мирне життя і переламала звичні будні вщент. Недавно сріблясті, майже веселкові рейки поблизу хати, мовби, вчорніли. І рухались ними тепер зловісні ворожі паровози. На платформах стояла німецька бойова техніка, біля якої юрбились зухвалі вояки: реготали, співали, грали на губних гармошках. Підліток дивився на все те з болем. Ходити до залізниці перестав. Та скоро ті паротяги все частіше стали повертатися обшарпаними. Нерідко тягнули вони печальні платформи із понівеченою технікою, все частіше траплялись вагони польових пересувних госпіталів. Фашистам було вже не до пісень.

Узимку 1943 в селі спалили живцем кілька десятків людей. Те дикунство жахало всіх, відтоді Михайло чекав, як ніколи, повернення своїх. З’явилось у підлітка ще одне бажання: стати військовим, аби нізащо не допустити ворога на рідну землю.

Тернистий шлях до виплеканої мрії

Уже після війни закінчив десятирічку. Аби здійснити обидві мрії одночасно, вступив у військове залізничне училище. Базувалося воно в Сталінграді, провчився лише два роки, бо програму підготовки військових спеціалістів-залізничників згорнули – то був час хрущовської відлиги, коли відбувалися значні скорочення в армії.

Михайлу Шульгану присвоїли звання лейтенанта і відправили служити на Кольський півострів у Петрозаводськ. Уже звідти він перебрався до Калуги, а щ— пізніше – у рідне місто.

Тут призначили черговим по станції Бахмач-Київський. Його брати Іван та Петро працювали складачами поїздів, сестра Галина – у техконторі, її чоловік, Микола Григорович Бадай, — оглядачем вагонів, невістка Катерина — квитковим касиром. Потрапила родина і на екран: династію Шульганів до ювілею Південно-Західної залізниці знімало телебачення.

У 1966 році Фотій Оксентійович отримав звання Почесний залізничник, а через двадцять років удостоївся цієї честі і його син, мій співрозмовник – Михайло Фотійович. Згадує, як у Москві вручав відзнаку і вітав з винагородою тодішній Міністр шляхів сполучення Борис Павлович Бєщєв. З’їхались тоді у столицю кращі залізничники з усього Союзу. Серед них виявився і давній знайомий по Петрозаводську.

Гостювали у Москві кілька днів, то наговорились доволі. Дізнавшись , що у родині Шульганів два Почесних залізничники і що вони ніяк не розв’яжуть свої житлові проблеми, давній приятель порадив звернутись до їхнього керівника — начальника Північної залізниці, мовляв, той обов’язково допоможе.

Трудові будні…

Наступної відпустки Михайло Фотійович подався у Мурманськ, а тижнів через два на станцію Бахмач прибув звідти вагон, завантажений будівельною деревиною. Матеріалу вистачало аж на три хати. Спочатку вирішили звести будинок батькам. З ними мав залишитись і найменший з братів Петро. А потім підійшла черга і до старших.

Найнапруженішими, але і найцікавішими роками праці вважає ветеран період реконструкції залізниці під електротягу. Пригадує, як складно облаштовувалось колійне господарство, монтувалась контактна мережа, адже рух поїздів не припинявся ні на день. Людей на станції не вистачало, залучали з інших ділянок.

Одного разу це ледь не призвело до серйозних наслідків. Працівники з полустанків не мали достатнього досвіду роботи за умов такого інтенсивного руху. Адже проходило тоді до 90 пар поїздів. Одного дня пасажирському потягу на Москву помилково перевели стрілку на невірний маршрут. Машиніст тепловоза був з досвідом. Угледівши небезпеку, відразу ж включив гальма. Сприяла швидкій зупинці й та обставина, що залізничні колії тут тягнуться підгору. Завдячуючи пильності, серйозної аварії не трапилось. Але стрілки потяг все ж „порізав”, то мусили пускати поїзд за незвичним маршрутом „навпрошки” через Бахмач–Гомельський. Почались розбирання.

Винуватими визнали кадровиків. Горе-стрілочників повернули на їх полустанки, а штатних відкликали з відпусток, організували роботу в три зміни. І залізниця працювала вже без прикрих інцидентів.

Безпека руху поїздів – головне

Той випадок ще раз нагадав про головне правило залізниці: безпека руху поїздів – головне. Відтоді Михайло Фотійович став більш ретельно ставитись до занять, які регулярно відбувались на вузлі. Слідкував, щоб його підлеглі шліфували тут професійну майстерність.

Все частіше задумувався про підготовку заміни. Звернув увагу на виваженість, дисциплінованість і розсудливість оператора Раїси Нікитенко. Давав їй завдання підміняти чергового, тобто себе, але її дії підстраховував. Проте поправляти залізничницю не доводилося. Згодом Раїса Петрівна повноправно очолила зміну і пропрацювала до пенсії, уміло виконуючи свої обов’язки. Сам же Михайло Фотійович до заслуженого відпочинку, майже 10 років, працював заступником начальника станції.

Почесний ветеран вже давно на пенсії, але до залізниці приріс душею. Тому ще й сьогодні вабить до колій, до потягів на вокзал. Кине погляд на паровоза, що застиг на постаменті, прикутий до рейок. Згадує свою юність і про мрію, якій він не зрадив.

Борис Бобришев, м.Бахмач

27.11.2018 р.

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?