Книга поетів із Чернігова вийшла в Чехії

Відомі українські поети Тетяна і Сергій Дзюби продовжують тріумфальну ходу світом. Днями у престижному чеському видавництві Мілан Годек побачила світ їхня нова книжка «Дощ із твоїми очима» чеською та українською мовами.

Вірші українців чудово переклали знаний чеський поет Мілан Грабал та доктор мистецтвознавства, україніст Петр Каліна, з якими чернігівці познайомилися на міжнародному фестивалі поезії і верхньолужицької культури в Німеччині. Вони подружилися. Сергій Дзюба переклав українською добірку віршів поета Мілана Грабала і надрукував їх у журналах і газетах України та Канади. А Мілан і Петр переклали й оприлюднили поезії українців у кращих чеських часописах. У 2017 році Тетяна і Сергій побували у Чехії, в прекрасній Празі. А тепер тут вийшла і їхня книга вибраних віршів. Додамо, що цю збірку талановито проілюструвала знана чеська художниця Катержіна Закоутска. Пропонуємо вашій увазі відгук про нову книжку українців чеського поета, перекладача Мілана Грабала.

 

Я не знаю багато подружніх пар, які б співіснували так, наче поєднані одним кровообігом, однією артерією, щоб їхні серця билися в єдиному ритмі. Українська поетична й життєва пара, Тетяна та Сергій Дзюби, такою є. Неначе кров у венах цих двох людей окислюється поезією, ніби разом дихають метафорами й видихають поетичні образи. Однак вони – вже не ідентичні. Кожен із них у своїй творчості – самостійний, неповторний і винятковий. Буцімто з одного тіла виринає знову дві душі. Ким же вони постають перед перекладачем та читачем?

Дзюба_книга_Обкладинка

Там, де море, там і сіль

(про поезію Тетяни Дзюби)

Пошук сподівань. Відголос «захриплoгo голосу вітрів». Бажання гармонії. Сказати все й при цьому зберегти таємницю. Наслідувати спів старих акинів зі степів, не зрікаючись міста… Все це і ще більше – поезія Тетяни Дзюби. Можливо, все інакше й, наразі, вона хоче бути лише краплиною, що «точить північ», можливо, навіть «паузою серед мовчання». Таке прагнення ми можемо вважати безглуздим, або ж навпаки сприймати, як спробу створити чудо. Адже жити, творити і водночас володіти «вмінням не полишати відбитки на склі, сліди на снігу, подих на люстерку», – це більше ніж мистецтво. Це спроможні здійснити лише янголи та мавки. Істинне життя (як і справжня поезія) керується іншими, менш збагненними правилами, аніж пропонує, наприклад, теорія літератури.

Літературознавець Тетяна Дзюба це усвідомлює, й тому свою професію та написання лірики відмежовує. І тому «y ночі чорний креп / ліхтар вбиває цвяхи світла» та жінки, що важко засинають під завалами клопотів і негараздів, шукаючи «колії, що ведуть у тупик ночі». Вони уникають їх потім, як «здрібнілі анни кареніни, / котрим вибавлення від проблем / гарантоване лише до ранку». Час, його минущість у природі й у людських домівках, наповнений реальністю: «у місті, що пахне літаками і гумою, розпочався сезон рибальства та полювання».

У віршах Тетяни Дзюби з’являються незаяложені метафори поруч із, здавалося б, звичайними твердженнями, яким не бракує оригінальності, – як, наприклад, у її відомій поезії на тему минущості: «Час просочується сіллю, / Як пісок із найдавнішого годинника… / Пече, випікає, ятрить. / А потім даленіє, розчиняється, – І стає морем».

Морю присвячений і триптих, у якому стихія води персоніфікується та водночас співвідноситься з людським світом. Екзистенційне відчуття меншості та марності людини по сусідству з колискою життя, у цих віршах виділено твердо й немилосердно: «намагалися сподобатися вітрини магазину / «Колоніальні товари», пнулися від пихи парасольки. // Лише море не позувало і не лукавило – йому було / це просто ні до чого. Кінець хвилі ставав / білозубою посмішкою у відповідь на посмішки / авгурів». Море, річка, вода, дощ, лід… З вогню – лише попіл. До цього – ще й історія. Суворо, неначе випадковість, майстерно, влучно: «Історія – голова професора Доуеля: / все знає, але не воліє / говорити».

Жіноче (анітрохи не феміністичне) сприйняття, яке нам ненав’язливо та зрозуміло нагадує, щоб ми не намагалися порівнювати історію, написану переможцями, з історією переможених. Звичайно, що відбитки історії містяться і в інших віршах Тетяни Дзюби, але основне спрямування її поетики закладено в інтимній ліриці. Трагедії продираються з нутрощів мініатюрних подій, а не навпаки. Стається так раптово й без зайвих емоцій та сентиментів.

Львівські миші виживають за будь-якого режиму, водночас люди непевні, чи буде почута їхня молитва. Розраду можна знайти у воді, «де на листках-човнах осінь відпливає, / багряними ордаліями за собою / спаливши мости», тобто знову ж таки в обіймах природи, якій поетеса вірить і покладає на неї великі сподівання: «Каштан упав – / розкрилася / душа».

Дивлюсь на Ісуса і бачу Твоє обличчя

(про поезію Сергія Дзюби)

Сергій Дзюба – це лірик протиріч, які, звичайно ж, не заперечують одне одного. В одній (дуже знаковій) частині своєї поетичної творчості він – суттєво інтимний, в іншій – переконливо суспільний, ще в іншій шукає сенс художньої творчості. Настрої теж переплітаються: жартівливість змінюється ностальгією, шум зустрічається з тишею (що інколи «нагадує молитву»), а сум – це брат радості. І усюдисущими є кохання та … віра. Віра в те, що кохання має глибше значення, а також, що Бог – не лише всемогутній, але й всерозуміючий, що це – істота з великою неупередженістю, інколи незрозуміла, проте завжди гідна бути взірцем.

У поетичних зізнаннях С. Дзюби ці два феномени – земне кохання (до жінки) і Бог чи-то Божий син – навіть перегукуються: «Я не розумію молитви / і хрещусь, мов блаженний, / бо дивлюсь на Ісуса / і бачу Твоє обличчя». Ісуса та свою кохану він ставить нарівні: «Покохавши Тебе, / я прийшов до Нього, / але кого з вас я маю тепер / любити більше?!». Моментами здається, що ікона з вітража зливається з його коханою жінкою. Поет вважає це захоплюючою таємницею, яка водночас і його хрест.

Поруч із коханням до жінки з’являється також любов до домівки, до Батьківщини, але, як притаманно Сергієві Дзюбі, ця любов – несліпа: «Я навіть Україну люблю – хай їй грець! / І люблю свій Чернігів, / де мешкає багато жадібних та заздрісних людей». Він додає і поетичне кредо: «у нинішні смутні часи, / часи політичного лицемірства / й гіркого запаху громадянської війни, поет повинен не зриватися на фальцет, / жити на Землі, проте у Всесвіті».

У своєму тавруванні людських слабкостей він часто використовує біблійні посилання: «Наше життя – боротьба з срібняками: / Тридцять… Ще тридцять… на кожному кроці… / Знову піщинка кулею в оці!».

З висловленого може скластися враження, що Сергій Дзюба – поет суспільно-критичного спрямування. Але передусім він – оспівувач кохання до жінки. Найчастіше до тієї єдиної. Вихід за береги цієї теми у його творчості хоча й є функціональним і невипадковим, все ж таки, як поет, найкраще він почувається в інтимній ліриці, зі своєю коханою: «Так урочисто, ідеально зримо, / Щиріше всіх шедеврів і уяв! / Це – просто дощ із карими очима, / І ні краплинки я не змарнував».

Його закоханість торкається і неба: «Небо прийшло до сосен. / Замріяне – до закоханих: / благословити». Проте й тут він відчуває загрозу: «Люди схопили небо / і вичовгали його мрії. / А потім – гамак зробили». Деякі вірші можуть здаватися авторською епітафією, але не сповнюються трепетом смутку з минущості людського буття: «І був я поетом, / І жив тисячу років… / А потім – все минулося. // Тільки відбитки Твоїх ніг / На піску».

Незважаючи на всі острахи та зауваження письменника, його віра – від земного життя до найвищої краси – здається непохитною. Поет Дзюба опановує різноманітні ліричні форми, людина Сергій любить поезію, свою дружину та життя. Ми пізнаємо це у його літературній творчості. А це чудова рекомендація для читача.

Мілан Грабал,

письменник, перекладач, Чехія

Навигация по записям

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?