«Хмари тануть морозивом білим…»

Валентина Громова – відома чернігівська журналістка і поетеса. Багато років відпрацювала на обласному радіо, вела літературно-мистецьку тематику. Авторка поетичних книжок «Любові вежі» та «Автобіографія душі». Членкиня Національної Спілки журналістів і Національної Спілки письменників.

Валентина ГРОМОВА

Осінньо-зимне

* * *

Осіння ніч-кравчиня

вже щодня

плащ світлий

підкорочує у дня.

* * *

Я слухаю музику тиші

на ноти покладену осінню.

Піано-піано. Тихіше

грай, піаністко непрошена.

В чотири руки з мовчанням

грай мені до світання.

Валентина Громова

* * *

У свій останній політ, коли смеркне,

вирушають без парашутів листочки-смертники.

Із дерев – стрімголов. Не врятує й скальпель.

Пощастило одному. Підхопили жіночі пальчики.

* * *

А ще недавно липень лопотів.

Зі мною разом літечку радів.

Минулось. Вечорами уже осінь

із цвітом липи чай розносить.

* * *

Айстри цвітуть уперше ніби,

як небо осіннє побачили.

І сонце вишило німб

узорами досі небаченими.

І все прадавнє й нове

з-під осені мідних брів.

І шепіт листя кленового

в безсоння моє забрів.

* * *

На семи вітрах закружляла осінь.

В неї сонця вже не допросишся.

Від дощів нічим не відкупишся.

Крамарка хитра все поскуплювала.

Горіхи, сливи, яблука й груші.

І наші ще літні, роздягнені, душі.

* * *

Хмари тануть морозивом білим.

Вустам – солодко. Очам – забіліло.

Вітер осінній у сонячній пастці.

Зранку до вечора – хмари пастиме.

* * *

А осінь лагідна – хоч до рани.

У крепдешині тонкому просинь.

Мені на шалик відмірять краму,

під новий плащик, випрошую –

в осені.

* * *

Мало кисню.

Сливи – кислі.

Душа кисне.

Вечір – прісний.

І світ – тісний

* * *

Падати боляче жолудям.

Скоро на дубі – жодного.

Збере горобина у кошик.

І в травах розсіє скошених.

Прихилиться нишком до дуба.

Шепне йому: – осінь, любий!

* * *

Дощить. Химерні золоті кораблики

ледь виринають з темної води.

Сплавляє осінь листя, ніби равликів.

Сама не відає, для чого? і куди?

* * *

Відлетіли на південь далекий

довгоногі мої лелеки.

На розхристаній, босій яблуні

червоніє останнє яблуко.

* * *

У льолі, ситцевій, тополя,

з головою непокритою,

попросила душу голу

уночі трішки зігріти.

* * *

Гарцюють в яблуках червоних коні.

стоптали ще траву зелену на осонні.

І продає жоржини жовті осінь.

Я не купила – дорого так просить!

* * *

І небеса тремтять, як на тоненькій волосинці.

Пожовклим смутком листя сиплеться.

Розхлюпують безсоння з амфор ночі.

І куці дні дощі безжально потолочать.

* * *

Тьмяніють дні осінньої пори.

І золоті – не золоті вже кольори.

І смутком оповиті їх відтінки,

мов очі у розлюбленої жінки.

* * *

У неба – мокре начиння.

Дощу собор відчинений.

Шепочеться ніч із собою.

І сон поспішає з габою,

повною всячини всякої.

І дощ задрімав – ніяковіє.

* * *

Уже осінь

милостиню просить.

Клен-сиротина

напросивсь в поводирі.

* * *

Судні дні – ходором.

По душах топчуться. Ходять.

Жужмом наше віддзеркалення.

У безвість летим. Канемо.

І небо вслід – каменем.

* * *

Ще осінь не прощалася, як слід,

і не ступала на тоненький лід.

І в безнадйному сумному передзим’ї

ще хтось чекає на слова незимні.

* * *

Засніжило. І сад розплющив очі ледь.

Закутався в пухнастий білий плед.

А яблунька, що мама звала пепенкою,

набрала снігу повну пелену.

* * *

Білі гардини зима пошила.

Війнула холодом осені за шию.

Осінь за сонце вчепилась чіпко.

Чолом притулилась до небесного причілка.

* * *

І сонна жінка, як біла сніжинка,

в сорочці легенькій, немов хмаринка,

опівночі виглянула в голубе вікно.

І пошепталась із зимою хвилинку.

А ночі не спалося до світанку.

Вона підслухала й розкаже ранку.

Що сонна жінка, як біла сніжинка,

в сорочці легенькій, немов хмаринка,

опівночі виглянула в голубе вікно.

* * *

Не шелесне листок. Сонця не просить.

Срібне все й золоте – на друзки.

В жалобі просинь. Прощається осінь.

Цілує берізкам безлисті галузки.

* * *

Хмари сірі сунуть сувоями.

На плаху неба голівку свою

поклала хмарка рожева заплакана,

сховавши в долоньці сонця клаптик.

* * *

А дні, як віджаті лимони.

Ні – кольору. Ні – смаку.

Скотилась сльоза несолона

з очей моїх – на щоку.

Насупилала брови просинь.

Дерева беззахисні й голі.

І осінь – уже не осінь.

Й зима ще не на престолі.

* * *

У білих зими палатах

дерева з діагнозом – анемія.

А я розмовляти з деревами вмію.

гладити гілочки. І втішати.

* * *

У безсніжжі.

На сірому роздоріжжі

заблукала.

І стала льодинкою

ніжність.

* * *

На стелі – безсоння білого безмір.

Не спить. Калатає серце, мов безмін.

Тиша, окреслена кімнати параметрами.

Сон примостивсь на віконній рамі.

Пірнула під ковдру ніч, як у мушлю.

Карета чекає. А я вже – сплю.

* * *

Не дописать. І – не стерти.

Рік новий на мольберті

із дивини, сонця й тіней.

Чудних кольорів сплетіння –

сірих. Чорнющих. І найясніших

долю нам уже, кожному, пише.

Чернігів. Вересень – грудень, 2020.

Відео можна подивитися у Фейсбук за посиланням: Новини Сіверщини

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?