І донецькі троянди зацвітуть на Поліссі

Дорога… Вона супроводжує нас усе життя. Та й саме життя – це дорога. Її можна спланувати, коли життя спокійне. Вона може покликати, коли захочеться нових вражень. А як звичний життєвий устрій раптом перевертається «з ніг на голову» – дорога може стати єдиним порятунком, надією на новий шанс. Протягом останніх двох років для багатьох українців зі сходу країни дорога не була радісною й повною сподівань на нові враження, радше стала вимушеним шляхом у невідоме й невизначене… І супутником у цій дорозі було беззахисне й гірке, ніби вирваний з коренем степовий полин, слово «переселенець»…

Дорога перша

Історія сім’ї Михайлових не типова для переселенців зі сходу, хоча б тому, що такими вони себе не вважають і статусу ВПО досі так і не дістали. І дорога, яка врешті привела їх з приморського Маріуполя на забутий поліський хутір була не такою, як в інших… Кілька років тому Лариса та Сергій Михайлови вже приїздили на Житомирщину в гості до давнього приятеля, який запросив їх у село на свято Івана Купала. Дика краса поліської глибинки ще тоді зачарувала дружину Ларису. «Якби колись довелося змінювати місце проживання, то тільки на це…» – вражена лісовими краєвидами та озерами сказала тоді друзям. Ніхто й не сподівався, що ці слова так швидко почнуть збуватися. Бо в родині Михайлових все йшло второваним шляхом. Аж поки неспокійний листопад 2013-го не сколихнув усі українські міста масовими протестами.

проектУ подружжя в Маріуполі був свій бізнес – оптова торгівля «секонд-хендом», який забезпечував непоганий прибуток. Була квартира в місті, облаштована дача в Гнутовому, де Лариса опікувалася чималим розарієм дивовижних троянд, а Сергій вирощував сортовий виноград, який щоосені радував щедрим урожаєм. Хто б міг подумати, що врожай винограду 2013 року виявиться останнім… Ніхто. Як і про те, що кривава зима 2014-го закінчиться анексією Криму, а більша частина Донбасу перетвориться на арену воєнних дій.

Можна не вірити в «шосте відчуття», а то й узагалі сумніватися, що людині щось таке властиве. Але, як свідчить досвід , краще до нього дослухатися… «Шосте відчуття» – це, власне, інтуїція, якою більшою мірою наділені саме жінки. Наприкінці листопада 2013-го Лариса почала відчувати щось недобре – воно було скрізь у спохмурнілих обличчях і сторожких поглядах маріупольців, у суперечках, які розділяли навіть друзів і родичів на «своїх» та «чужих». Ще не рвалися снаряди в донецьких степах і ніхто ще не бачив «зелених чоловічків» у прикордонних селах. Але в Києві вже стояв Майдан… Щось ніби впало, та ще не розбилося, а підступна тріщина вже пішла тонким павутинням…

Саме тоді вона сказала чоловікові: «Мені здається, що нічого доброго тут уже не буде». І він повірив їй, як робив це завжди. Відтоді, як йому, випускникові місцевого металургійного інституту, якому так і не судилося стати металургом, але довелося в часи перебудови та розвалу Союзу освоювати зовсім інші професії, а потім зайнятися бізнесом і втратити все. Коли зустрілися з Ларисою, весь його «капітал» складався з побитої автівки та трьох сотень «зелених» у кишені. Лариса ж керувала будівельним кооперативом, хоч за освітою була хіміком. Але то були вже 90-ті й на освіту мало хто зважав. Лариса, як підмітив Сергій, мала хист менеджера й завжди «бачила» на кілька років уперед. Так сталося й цього разу.

Дорога друга

Восени 2013 року Сергій Михайлов знову приїхав до знайомого на Полісся у віддалене село Рудня-Вороб’ївськаМалинського району й таки придбав стару хатину. В той час, коли здійснював купівлю-продаж господи, наприкінці листопада якраз і почався Майдан.

Сіл із назвою «Рудня» на Житомирському Поліссі чимало – десятків зо два точно набереться. Їхнє ж, як свідчать історичні хроніки, засноване у XVIII столітті, його вважали хутором до 60-х років минулого століття, аж поки воно не здобуло статусу села. Проте його й тепер навіть завдяки автомобільному навігатору знайти не просто. Прямуючи розбитим, як після мінометних обстрілів, шосе, водій обов’язково промине поворот до вулички на кілька хат, у яких добра половина господарів вже померли чи переїхали до міста. І хоч офіційно тут налічується вісімдесят мешканців, насправді не набереться й п’ятдесяти. Нинішні жителі Рудні-Вороб’ївської – переважно пенсіонери, яким далеко за сімдесят.

Ви читаєте четверту публікацію  з нового проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика (М. КИЇВ) ЗА ПІДТРИМКИ «ІНТЕРНЬЮЗ – ЄВРОПА» ЧЕРЕЗ «ІНТЕРНЬЮЗ НЕТВОРК».Інформація про другий проект та посилання на попередні п`ятнадцять публікацій з першого проекту «Знедолені? Нездоланні!» вміщуються ТУТ.

знедолені-нездоланні-1

Подібні села тепер називають такими, що вимирають. Однак про цю безлюдну тиху місцину поруч з лісовою галявиною дедалі частіше згадувала Лариса в «прифронтовому» Маріуполі. Хоч подружжя Михайлових і далі жило на Донбасі, масові протести й неспокій у країні, внесли корективи в їхні сімейні плани – років за два-три облаштувати свою поліську господу. Довелось починати раніше.

– Удруге я сюди приїхав 14 лютого 2014 року, якраз у день закоханих, – пригадує Сергій. – Але приїхав сам, Лариса ще лишалася в Маріуполі. Почав робити ремонт. Хотів знайти місцевих, аби допомогли. Не вийшло. На жаль, працездатних тут мало – переважно старі люди. А молоді, що лишилися, випивають потроху й працювати не прагнуть. Малинські ж майстри виявилися надто «дорогими»…Та й до нас, прибульців з Донбасу, поставилися з неабиякою пересторогою. Мабуть, думали, що сепаратисти. Хоча в себе вдома ми допомагали теплими речами хлопцям з батальйону «Азов», адже наш бізнес давав змогу це робити. Але ж не будеш кожному про це розказувати… Тож довелося запросити бригаду будівельників з Маріуполя. Я проектував, а вони робили все, що тут тепер є. Те, що ми пізніше назвали «Зеленою садибою «Полісся».

Натхненником цієї, на перший погляд безнадійної, справи, звичайно ж, була Лариса. Можливо, й цинічно звучить, але її давня мрія зайнятися колись сільським зеленим туризмом, напевне, так і не здійснилася б, якби не війна на Донбасі. На початку 80-х Лариса випускницею вишу приїхала за розподілом до міста українських металургів, тоді ще Жданова, з подібного «металургійного» російського Магнітогорська. Жити в промисловому центрі, хоч і біля моря, їй не надто подобалось. Клімат не підходив. Від задушливої спеки та вічного диму заводських труб хоч трохи рятувала дача в Гнутовому. А от чисте лісове повітря, тиша, яку порушує лише спів птахів, чисті прохолодні водойми, що їх побачила на Поліссі, було саме тим, чого так бракувало всі ці роки.

– Ми не планували відразу отак кинутися в цей бізнес. Думали, зробимо все поступово. Однак закрили поспіхом свою справу й усі кошти перекинули сюди, на будівництво. Хоч гарантій у нас не було жодних. Піде справа чи не піде… Які гарантії, якщо в країні йде війна? – каже господиня садиби «Полісся» Лариса Михайлова. Вона пригадує, як навесні 2014 року вулицями міста почали їздити БТРи, часто йшли колони військової техніки. Як одного разу, вночі, прокинулася в своїй маріупольській квартирі від страшного гуркоту й інстинктивно кинулася затуляти вікна подушками та ковдрами. Чоловік саме був на Житомирщині. Але, на щастя, то була лише перша травнева гроза.

Коли Лариса тієї ж весни остаточно переїхала на Полісся, на неї чекала майже облаштована садиба. Все було зроблено з дерева, в сільському стилі. З підручних, як любить говорити її чоловік, матеріалів. Чудернацькі світильники з гілок і канатів, саморобні дерев’яні ліжка… Багато що збирали по старих горищах і реставрували – старі дивани, кухонні меблі. Так створювали своєрідний інтер’єр гостинного сільського затишку з місцевим колоритом і максимальною зручністю для майбутніх гостей. Але електричні водонагрівачі, автономні водогін і каналізація швидко «з’їли» всі кошти. А на квартиру в Маріуполі ніяк не знаходилося покупця. Подальше будівництво «зеленої» садиби довелось призупинити.

Щоб привезти необхідні будівельні матеріали, Сергій Михайлов вирушив тоді у досить ризиковану дорогу на Донеччину. Селище Гнутове, де знаходився дачний будинок Михайлових, на той час уже потерпало від постійних артилерійських обстрілів. Дещо з речей вдалося вивезти раніше, а за останнього приїзду Сергієві буквально під вибухами снарядів довелось розбирати й вивозити будматеріали зі зруйнованого будинку.

– Там вцілів тільки каркас від будинку, майже всі наші троянди та виноградна лоза знищені, лише кілька рослин вдалось викопати, – з гіркотою згадує Сергій.

Вивезені будматеріали тоді знадобилися для подальшого облаштування садиби – дитячого майданчика й альтанок. Та основний будівельний матеріал садиби – дерево. Воно тут скрізь.

– Дерево тут дешевше, ніж у Маріуполі, – каже Сергій. Там, навпаки, метал дешевший. Коли я ходив по лісу й збирав гілки та суччя, місцеві дивились на мене так, ніби я несповна розуму. Але саме з цього лісового «непотребу» зроблено багато деталей інтер’єру. Дерево – це живий матеріал, який створює атмосферу родинного тепла й затишку. А це те, що треба для шанувальників сільського відпочинку. Доступний комфорт і місцевий колорит. Ми ж орієнтуємося не на туристів з «тугими гаманцями», а на звичайних містян, які не мають заміських дач чи родичів у селі. Дуже раді приймати й своїх, донеччан, яких тепер доля розкидала по країні…

Дорога третя

Такі місця часто називають «дірою». Вони нагадують про старі радянські часи, а радше про їх занепад. Обдерта, не фарбована років з десять автобусна зупинка, яку лише зрідка балує приїздом місцевий пасажирський автотранспорт. Ще, мабуть, з минулого століття зачинений на поржавілу залізну штабу сільмаг край дороги. В 60-х минулого століття це було чи не головне публічне місце села. Тепер нема і його. Ні аптек, ні магазинів, ні кафе. Все це лишилось десь далеко. Щось ще в минулому сторіччі, а щось за десяток кілометрів, ближче до райцентру. По вузькому вже «по-сучасному» роздовбаному шосе йде похоронна процесія. Люди поволі ступають за кількома кінними підводами, вози вистелені сухим сіном, прикритим пістрявими килимками… Де цивілізація? Таке люблять сучасні «сталкери» та інші екстремали. Трохи далі, за поворотом, уже немає й натяку на асфальт.

Отака дорога привела нас до «зеленої» садиби Михайлових, яку вже встигли «розпіарити» місцеві журналісти за активного сприяння тутешніх чиновників. Ті ж, своєю чергою, встигли занести «зелений об’єкт» до своїх досягнень у розвитку сільського туризму. Насправді ж на Житомирщині, що славиться своїми лісами, заповідниками, природними водоймами та навіть природними дивами, сільський зелений туризм розвивається досить «туго». Сільських садиб, які могли б прийняти любителів відпочинку на рідній природі, на всю область набереться бодай з десяток. До таких об’єктів занесли й мистецько-культурний центр українського побуту та деякі заміські готельно-ресторанні комплекси, куди приїздять з певної нагоди щонайбільше на один-два дні. «Зелена садиба «Полісся», яку заснували донеччани, з-поміж усіх найбільше наближена до дикої природи, зберігає хутірський дух поліської глибинки. Тут можна ходити на «тихе полювання», по гриби чи ягоди, а за сезону зайнятися мисливством чи риболовлею. Або ж просто засмагати й купатися на озері серед лісу. Місцеві мешканці, можливо, й не розуміють такої «романтики», а от для городян – ліпше за все.

Господарі зустрічають прибулих на початку вулички, щоб не заблукали. Бо скільки не звертались до місцевої влади дозволити встановити вказівний знак, та, як кажуть, «а хура й досі там». Чиновники і так знають, куди їхати, а туристи на те й туристи, щоб самим шукати дорогу. Та найгірше, бідкається Лариса, з освітленням вулиці – жоден ліхтар не працює. Якби не освітлена садиба, то вночі невеличка вуличка зовсім розчинялася б у темряві. Попри це, Рудню-Вороб’ївську все ж якось знаходять туристи. Особливо садибу вподобали кияни. Від столиці сюди всього сімдесят чотири кілометри «варшавською» трасою та ще три – до самого села. У вихідні в будиночках буває «повний комплект». Сергій згадує про те, як нещодавно тут зупинились байкери. Навіть місця не вистачило, бо їх було майже п’ятдесят,а ліжок усього тридцять п’ять. Довелось розбивати їм намети. Проте такі великі компанії приїздять сюди рідко й не надовго. Частіше сімейні пари чи от, як тепер, бабуся з онучкою – теж переселенці з Донецька, які мешкають нині в Києві.

За два роки зелена садиба в Рудні-Вороб’ївській розрослася. Минулої весни Михайловим таки вдалося продати свою маріупольську квартиру, щоб і далі втілювати «наполеонівські плани», – збудували лазню на дровах і сауну, майстерню для виробів з дерева, переносні мангали, та це ще не все. Місцева природа постійно підказує господарям нові ідеї. Особлива їхня гордість – мисливський будиночок зі спеціально обладнаною сушаркою для грибів, яку змайстрував Сергій. Каже, що всього за дві години можна висушити двадцять кілограм грибів, як тут називають, «поліського м’яса». Назбирані в лісі гриби та ягоди туристи за бажання можуть просто тут приготувати для себе в будь-який спосіб – засмажити, законсервувати, насушити. Однак і господиня Лариса може запропонувати ягідні джеми чи консервовані грибочки власного приготування, а господар – спеціальну настоянку на поліських травах. Всі ці смачні «сувеніри» везуть звідси на згадку відпочивальники.

А ще тут можна скуштувати екологічно чисту їжу. Молоко, сир та сметану беруть у місцевої селянки. Це поки чи не єдиний взаємовигідний контакт з місцевим малочисельним населенням. Лариса задоволена якістю продуктів, а молочарка – постійною клієнткою. Овочі – огірки, помідори, кабачки – Лариса вирощує в діжках та на шпалері. Фантазія та практичність штовхає до оригінальних рішень – у хід іде підручний матеріал, звільняється багато місця на подвір’ї, а рослини дістають потрібний захист і обігрів. Діти, які відпочивають тут з батьками, можуть побачити, як ростуть овочі, і зірвати їх просто з кущика. Імпровізований город – як репетиція справжнього. Бо в Михайлових тепер вистачає землі і в їхніх планах – й овочівництво, й розведення птиці та домашніх тварин.

Крім екотуризму, родина вбачає ще й можливості для розвитку агротуризму, для якого потрібне фермерське господарство. Тільки помічників не вистачає. Бо все, що тут робиться, поки що в «чотири руки» і двадцять чотири години на добу. На вихідних до батьків приїздить з Києва донька Валерія, й тоді стає на дві руки більше. Валерія не є винятком у своїй творчій родині – гарно малює, займається прикладним мистецтвом. Допомагає сімейному бізнесу розвиватися – створює рекламні листівки, адмініструє сайт «зеленої» садиби. Вона кілька років прожила в Данії та Швеції, де навчалась і працювала. Дівчина відмічає, що побачила, як у цих європейських країнах цінують кожен клаптик своєї землі. В Україні, яка справді багата природною красою, чомусь цінують своє менше. Українців зазвичай більше приваблюють турецькі та єгипетські курорти, а місцевий туризм тим часом занепадає. Хоча зелений сільський туризм прищеплює любов до своєї землі, повертає людей до природних витоків, відновлює національну самосвідомість краще, ніж будь які патріотичні гасла та промови. А ще дає шанс таким, як Рудня-Вороб’ївска, зникомим селам, не щезнути назавжди з карти України.

Представники спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні визнали садибу «Полісся» кращою серед подібних туристичних об’єктів Житомирщини. І нічого дивного в цьому немає, бо за два роки садиба Михайлових виросла до повноцінного туристичного комплексу й далі розвивається як селянська господа, не збиваючись на помпезну імітацію поліської автентичності. Дивно, як люди з південно-східного російськомовного промислового міста змогли так полюбити й відчути древлянську душу місцевої природи, щоб відтворити її в кожній деталі інтер’єру та вжиткових предметів? Та й чи просто на «180 градусів» поміняти життя, змінити місто на село й опанувати нову для себе справу? Та ще й у віці, коли більшість людей думає лише про пенсію. Та це не про Михайлових…

– Насправді не легко було в п’ятдесятип’ятирічному віці покидати все, що надбали за життя, – зізнається Лариса Михайлова. Ми в Маріуполі вважали себе забезпеченими людьми і не думали, що знову доведеться починати все з нуля… Що нам найбільше допомогло? Мабуть, як завжди, віра в те, що у нас все вийде.

– І, звичайно, любов. Ми вже понад двадцять п’ять років разом, – додає Сергій. – Щоправда, – жартує, – Лариса тепер закохана в Полісся. А я й надалі люблю її.

Дивлячись на дружну сім’ю «поліських новоселів» і на їхній успішний бізнес, може здатися, що порівняно з іншими переселенцями зі сходу в них менше проблем. Але це не так. Сусідські стосунки з хуторянами досі не складаються так, як хотілося б. Сільські люди завжди з більшою пересторогою ставляться до прибульців, ніж міські. Однак Сергій сподівається, що згодом і це мине: «Адже місцеві бачать, як наша родина працює щодня з раннього ранку й до вечора. Поки що здороваємося, але ще не обіймаємося», – жартує.

Головна проблема – брак робочих рук. Тому Михайлови за першої-ліпшої нагоди запрошують переселенців, які мають бажання жити в селі й працювати в туристичній садибі. Вони готові купити для них тут одну з покинутих хат. Хтозна, може, ще одна дорога до забутого села Рудні-Вороб’ївської, яке взялися відродити переселенці зі сходу, стане ще для когось щасливою?

На подвір’ї садиби Михайлових і біля неї завжди зелено. Одні рослини відцвітають, починають квітнути інші. До тих плодових дерев і кущів, які вже тут росли, нові дбайливі господарі досадили ще саджанців, які за два роки вже зміцніли й стали молодими деревцями. Недарма ж невеличка сільська вуличка, де розташоване обійстя, зветься Садовою. Єдине, що засмучувало ці роки Ларису та Сергія, – на піщаній поліській землі ніяк не приживались троянди та виноград, вивезені з-під обстрілів у Гнутовому. Проте цьогоріч кущики донецьких троянд теж випустили листочки. То ж є надія, що скоро зацвітуть.

Ірина Новожилова

Попередні публікації другого проекту:

  1. Пастор з Донецька не перебуває у пошуках спокійнішого для себе життя
  2. Ніхто не скаже так про волинські ліси, як подружжя переселенців із Донеччини
  3. Залишити Крим, аби повернутися
АВТОРСЬКІ ПРАВА. Видання sknews.net має право Інституту демократії ім. Пилипа Орлика на ексклюзивну публікацію. Розміщення в інших виданнях дозволяється при умові обов`язкового гіперпосилання на видання sknews.net.

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?