Герої повертаються до рідного дому через сто років

Всі вони палко мріяли отримати вищу освіту та скоріше повернутися на рідну Україну для її розбудови як демократичної держави. Думалося так, але не судилося здійснитися тим мріям. А хто повернувся додому, до рідної хати, того «проковтнула» тоталітарна нелюдська більшовицька система, як «ворога народу».                                                               

Чи вгледжу ще свою країну,
                                                                                        Чи, може, тут, на чужині,
                                                                                        Взимі на вулиці загину,
                                                                                        І дзвін не вдарить по мені.

                                                                                       У сні угледіти б свій край
                                                                                        І голос матері почути:
                                                                                      «О сину, сину мій, прощай!
                                                                                      Вже серце сповнене отрути».
                                                                                       Упав би з криком я до ніг
                                                                                      І все слізьми сказав, що зміг.

                                                                                                             Олександр Олесь

В сімейному архіві моєї дружини  Лариси, дівоче прізвище якої Зінченко, 55 років зберігається фото надіслане її батькові Зінченку Федору в 1962 році з Чехословаччини від  двоюрідного діда Зінченка Михайла Львовича та фото з його похорон в м. Дубніца в березні 1963 року. А так як батьки моєї дружини дуже рано залишили сей світ, то вона нічого не знала про долю свого двоюрідного прадіда Михайла Зінченка, бо нікому було про це повідати.

І ось в березні 2018 року я випадково натрапив в Інтернеті на інформацію краєзнавця Олександра Ляшева, що він буде презентувати в Чернігівському історичному музеї ім. В.Тарнавського свою книгу «Роїщани в Українській революції. Михайло Зінченко». Стало очевидним, що це йдеться про родича моєї дружини. Тільки ось автору не вдалося встановити, де він жив в еміграції після 1949 року, де помер і помилково вказана дата смерті — 1965 рік і місце поховання м. Мельбурн Австралія.

Я знайшов контакти пана Ляшева та повідомив, що Зінченко М. похований в м. Дубниця в Словачинні у 1963 році та надіслав його фото. Так уже потім автор книги зробив запит в місто Дубниця над Вагом і отримав підтвердження про дійсне поховання Михайла Зінченка на цвинтарі в цьому місці, де і покоїться його дружина Зінченко Юліана.

Остання певний час листувалася з моєю дружиною Зінченко Ларисою, але про долю свого чоловіка ніколи не згадувала, а коли занедужала, надала адресу своєї доньки Зінченко Оксани, котра виїхала в 1967 році навчатися в Сорбону в Парижі. У дружини було листування з Оксаною, але останнім часом зв’язок було втрачено майже на 17-ть років.

І ось нарешті після 125-ти років від дня народження, 55-ти років з дня смерті (до речі моя дружина народилася в рік смерті Михайла Львовича, а донька в один день – 4 червня) і 100-річчя  Української революції ми відкрили для себе долю козака, учасника визвольних змагань з більшовиками у 1920 році – Зінченка Михайла Львовича, завдячуючи пану Ляшеву, небайдужим людям  зі Словакії та його донці Оксані.

Михайло Зінченко був  останньою четвертою дитиною в козацькій сім`ї Лева Микитовича та Євдокії, які на той час мешкали в селі Роїще, народився він у 1893 році. Спочатку батько віддав його навчатися до Чернігівського духовного училища, але священника з нього не вийшло. Після того як дяк під час навчального процесу вдарив Михайла по щоці, то Лев Микитович, маючи «крутий» характер забрав сина звідти та віддав у 19 років на військову службу —це було в 1912 році.

За добру службу і бажання навчатися Михайло був направлений у травні 1913 року до Тифліського (нині Тбілісі) піхотного військового училища юнкером. А так як розпочалася Перша Світова війна, то курси були прискорені і вже перед випуском 1 грудня 1914 року перед юнкерами з промовою виступав імператор Микола II.

Далі доля закидає Михайла у вир кровопролитної війни на Турецькому кордоні, де він молодий прапорщик під Саракамишем  показує свій героїзм і його потім зараховують до пластунів (це зараз як спецназ). Потім  у 1915 році знову стає учасником кривавої бійні на російсько-австро – угорському кордоні, де у травні отримав тяжке поранення в ногу і став інвалідом (до кінця днів своїх кульгав на праву ногу). За доблесну службу був нагороджений Орденом Святої Анни 4 ступеня та Орденом Святого Станіслава 3-го ступеня.

І ось ветеран Михайло Зінченко повертається в рідне село Роїще, де вже вирують революційні події. Він навесні 1918 року, будучи прогресивною людиною (поручик у відставці), організував в селі вибори делегатів на Всеукраїнський з’їзд хліборобів у Києві, де був присутній особисто та обирав гетьмана Скоропадського. А у вересні того року Михайло вступає до Київського політехнічного інституту на сільськогосподарський факультет, бо мріяв про мирне життя та хотів бути високоосвіченим господарем своєї землі. Та не збулася його мрія, бо більшовицька Росія віроломно вдерлася й захопила його Україну.

Не маючи на що жити, студент Зінченко М. у жовтні 1919 року хотів відвідати рідних в селі Роїще на Чернігівщині, але в с. Халявин його схопили і заарештували денікінці, підозрюючи у більшовизмі. Цілий тиждень тримали його у в’язниці. А потім його хотіли призвати на службу, але через поранення (після проходження медичної комісії) Михайла звільнили та відпустили. Та все ж додому він так і не потрапив.

Знову Зінченко М. повертається до рідної домівки — у село Роїще (це був червень 1920 року), після окупації більшовиками України і тут уже його заарештовують комуністи, а в липні виносять йому вирок за участь у з’їзді хліборобів та зберіганні зброї (яку він привіз з війни – наган та шаблю). За цим вироком направляють до Чернігівського концентраційного табору…

Покарання він в концтаборі не відбував, чому – невідомо. А в переписі населення  в жовтні 1920 року вказується, що проживав у свого брата Петра в с. Роїще і вже в кінці цього місяця, Михайло, зрозумівши остаточно, що більшовики – вороги для молодої Української Народної Республіки, він самотужки добрався на Хмельниччину і добровільно вступив до армії УНР. Прийняв участь у двох боях, а потім потрапив до табору інтернованих в Польщі (там зустрічався з Симоном Петлюрою – головою Директорії УНР, котрий приїздив з комісією) – де його в жовтні 1921 року звільнили як студента зі служби і направили навчатися по християнській місії до Берліну в Сільхозакадемію. Навчався лише два семестри, бо фінансування не вистачило. Вимушений був переїхати за підтримки земляцтва і колишніх вояків УНР до м. Праги і з червня 1922 року вступив до Української господарської академії в м. Подебради, бо мав жагу отримати вищу освіту.

Коли ми читаємо спогади випускників так званого «подебрадського полку», то бачимо, що всі вони палко мріяли отримати вищу освіту та скоріше повернутися на рідну Україну для її розбудови як демократичної держави. Думалося так, але не судилося здійснитися тим мріям. А хто майнув додому, до рідної хати, того «проковтнула» тоталітарна більшовицька машина, як «ворога народу».

Студент Михайло Зінченко та його підпис

Отож на початку 1923 року Михайло Львович вступив до Чешської високої школи (Пражської школи садівництва), яку успішно закінчив і 1926 році отримав титул інженера сільського господарства і далі жив й працював у Словаччині.

У 1941 році Михайло одружився з Юліаною Новаковою, яка приїхала на заробітки із Закарпаття і була молодша від нього на 20 років. Подружжя в Словакії пам’ятають як великодушних, гуманних та жертовних людей. Не маючи власних дітей, вони доглядали п’ятьох дітей сестри Юліани, так як та проживала в Закарпатті у великих «злиднях».

Під час Другої Світової війни німецькі фашисти кинули до в’язниці Михайла Зінченка за те, що він переховував євреїв і за це хотіли його розстріляти. Та тільки завдяки словацьким друзям йому і дружині вдається врятуватися. А вже після звільнення Словаччини у 1944 році випадково відбулася зустріч солдата-діда моєї дружини Василя Петровича Зінченка зі своїм дядьком Зінченком Михайлом.

Вони говорили і про неможливість повернення на батьківщину Михайла, бо його рідня була розкуркулена і зазнала гонінь. А так як Василь Петрович від ран помер у 1945 році, то знову у Михайла Львовича перервався зв’язок з Україною. І тільки відновив цей зв’язок уже в 1962 році, коли знайшов через земляків мого тестя Зінченка Федора Васильовича, який мешкав на той час в Чернігові.

А 12 лютого 1946 року Господь подарував цій сімї донечку Оксану, похрещену в католицькому костьолі на ім`я Наталія (так як колись її батько кохав доньку одного генерала по імені Наталія).

З 1949 по 1953 рік Михайло Зінченко очолював Фонд національного оновлення на посаді директора (це на кшталт радгоспів при Радянському Союзі). А звільнили його тільки за те, що він із-за своєї принциповості не побажав вступати до Комуністичної партії і потім переслідувався місцевою спецслужбою.

***

Оксана Зінченко підготувала свої спогади про батька на відкриття меморіальної дошки в с. Роїще 7 червня 2018 року:

ИЗВЕСТНО, ЧТО ВРЕМЯ РАСКРЫВАЕТ ИСТИНУ… ИНОГДА РАНЬШЕ. ИНОГДА ПОЗЖЕ.

ДА, Я,  ДОЧЬ МИХАИЛА ЗИНЧЕНКА,  УЗНАЛА НОВОЕ ПРО ЖИЗНЬ  МОЕГО ЛЮБИМОГО,  ДАВНО ПОКОЙНОГО ОТЦА,  ЧЕРЕЗ 125 ЛЕТ СО ДНЯ ЕГО РОЖДЕНИЯ И 55 ЛЕТ СПУСТЯ ПОСЛЕ ЕГО СМЕРТИ.

ДА,  Я  ВСЕГДА ЗНАЛА, ЧТО ОТЕЦ БЫЛ  РЕВНОСТНЫЙ ПАТРИОТ ЕГО ЛЮБИМОЙ РОДИНЫ УКРАИНЫ,  НО РАНЬШЕ НЕ ВЕДАЛА, ЧТО ОН БРАЛ И УЧАСТИЕ В  БОЯХ ЗА ЕЕ НЕЗАВИСИМОСТЬ!

Я ТОЖЕ ВСЕГДА ЗНАЛА, ЧТО БЫВШИЙ ОФИЦЕР –  ПОРУЧИК ИМПЕРАТОРСКОЙ АРМИИ В ТЕЧЕНИЕ СВОЕЙ ЖИЗНИ РУКОВОДИЛСЯ ДЕСЯТЬЮ ЗАПОВЕДЯМИ И ДЕВИЗОЙ ЮНКЕРСКОГО УЧИЛИЩА, КОТОРОЕ ЕГО СФОРМИРОВАЛО  : ЖИЗНЬ ЦАРЮ -. Т.Е. РОДИНЕ УКРАИНЕ, СЕРДЦЕ ДАМЕ –  Т.Е. СУПРУГЕ А ЧЕСТЬ — САМОМУ СЕБЕ!

БУДУЧИ ПОТОМКОМ КАЗАЦКОГО РОДА, ОН ВСЕГДА ГОРДО ЗАЯВЛЯЛ, ЧТО ЕГО ПРЕДКИ  НИКОГДА И  НИ ПЕРЕД КЕМ НЕ ГОРБИЛИ СПИНУ…И ОН, ПРЕЕМНИК КАЗАЦКОЙ ТРАДИЦИИ, ДЕРЖАЛСЯ ВСЕГДА ПРЯМО.  ВНАЧАЛЕ ПЕРЕД БОЛЬШЕКИКАМИ, А ПОТОМ, В ЭМИГРАЦИИ, В ПОСЛЕВОЕННОЙ ЧЕХОСЛОВАКИИ,  ПЕРЕД КОММУНИСТАМИ.

СДЕЛКИ СО СОВЕСТЬЮ РАДИ МАТЕРИАЛЬНЫХ ВЫГОД? НЕТ, НИКОГДА!

Я С ДЕТСТВА ВПИТЫВАЛА ЕГО СЛОВА : У БОЛЬШЕВИКОВ  НЕТ НИ СОВЕСТИ НИ ЧЕСТИ!

В КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ЧЕХОСЛОВАКИИ ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ КАРЬЕРА АГРОНОМА, ЭТОГО ХРАБРОГО «УПРЯМОГО ХОХЛА», ПРЕКРАТИЛАСЬ.

ЗАТО ОН МОГ СМОТРЕТЬ НА СЕБЯ В ЗЕРКАЛО, НЕ ПОКРАСНЕВ!

КСТАТИ — КРАСНЫЙ ЦВЕТ БЫЛ В НАШЕЙ СЕМЬЕ ЗАПРЕШЕН! ТОЛЬКО МАТЬ ЕГО ИНОГДА ДРАЗНИЛА, НАПОМИНАВ ЕМУ, ЧТО НА ЕГО ОФИЦЕРСКОМ МУНДИРЕ БЫЛИ КРАСНЫЕ ЛАМПАСЫ…

МОЛОДАЯ ЖЕНЩИНА, КОТОРУЮ ОТЕЦ ВЫБРАЛ В СУПРУГИ, БЫЛА НЕЗАУРЯДНЫМ СУЩЕСТВОМ, ОДАРЕННОЕ ЩЕДРОСТЬЮ, ЧУВСТВОМ ЮМОРА И ЗДРАВЫМ УМОМ.

В ЖИЛАХ ДОЧЕРИ МЕЛЬНИКА ИЗ ЗАКАРПАТЬЯ ВРАЩАЛАСЬ И КАПЛЯ ДВОРЯНСКОЙ КРОВИ!

ИТАК, СУДЬБА СВЕЛА ЭТИХ ДВА БЛАГОРОДНЫХ СУЩЕСТВА, РОДИВШИХСЯ В РАЗНЫХ МЕСТАХ УКРАИНЫ!

И –  THE LAST BUT NOT THE LEAST ! (Перевод –«ПОСЛЕДНИЕ, НО НЕ МОЛИТЬ»)

ПОРА СКАЗАТЬ: УВАЖАЕМЫЙ ГОСПОДИН ПОДПОЛКОВНИК ОЛЕКСАНДР ЛЯШЕВ, У МЕНЯ НЕ ХВАТАЕТ СЛОВ, ЧТОБЫ ВАМ ВЫРАЗИТЬ МОЮ ГЛУБОКУЮ БЛАГОДАРНОСТЬ И ВОСХИЩЕНИЕ ВАШИМ ТРУДОМ –  ДЕТИЩЕМ, ПОСВЯЩЕННЫМ УКРАИНЕ И ЕЕ ДЕТЯМ! ВЫ ВОЗВЕЛИ ПАМЯТНИК  ВАШЕЙ БЕЗЗАВЕТНОЙ ЛЮБВИ К РОДИНЕ. ОН ЗИЖДЕТСЯ НА МОРАЛЬНЫХ ЦЕННОСТЯХ, ПЕРЕДАВАЕМЫХ ИЗ ПОКОЛЕНИЯ В ПОКОЛЕНИЕ. ЭТОТ КЛАД, ПОПРАННЫЙ КОММУНИЗМОМ,  ВЫ ОСВЕТИЛИ!  ДЛЯ МЕНЯ ЕСТЬ ЧЕСТЬЮ, ЧТО С НИМ СОПРЯЖЕНО ИМЯ ЗИНЧЕНКО! БЛАГОДАРЮ ВАС ОТ ВСЕГО СЕРДЦА!

ДОРОГАЯ ЛАРИСА, УВАЖАЕМЫЙ ВЛАДИМИР,  ПОДПОЛКОВНИК ГУБКО!

КАК ВАМ ВЫРАЗИТЬ МОЮ ПРИЗНАТЕЛЬНОСТЬ ЗА ТО, ЧТО ВЫ СПОСОБСТВОВАЛИ ЭТОМУ «НЕРУКОТВОРНОМУ» ПАМЯТНИКУ ВАШИМ СЕРДЦЕМ И ЛЮБОВЬЮ К ВАШЕЙ СЕМЬЕ И К ЕЁ ПРОШЛОМУ, ПЕРЕКЛИКАЮЩЕМУСЯ С ИСТОРИЕЙ ВАШЕЙ РОДИНЫ? Ж ВУЗЭМ!

ВСЕХ ВАС, УКРАИНЦЕВ, В ЧАСТНОСТИ РОИЩАН, ПРОШУ ПРИНЯТЬ ВЫРАЖЕНИЕ МОЕЙ ИСКРЕННЕЙ БЛАГОДАРНОСТИ ЗА ТО, ЧТО ВЫ ОКАЗЫВАЕТЕ ПОЧЕСТИ ВАШЕМУ ЗЕМЛЯКУ МИХАЙЛУ ЛЬВОВИЧУ ЗИНЧЕНКО, ПОРУЧИКУ АРМИИ УКРАИНСКОЙ НАРОДНОЙ РЕСПУБЛИКИ!

ВСЕ МОИ НАИЛУЧШИЕ ПОЖЕЛАНИЯ ДЛЯ ВАШЕГО СЕЛА И ВАШЕЙ РОДИНЫ! ПУСТЬ ОНА ПРОЦВЕТАЕТ И ГОРДИТСЯ СВОИМИ ДЕТЬМИ!

СЛАВА УКРАИНЕ!

ДА ХРАНИТ  ЕЕ БОГ!

Під час зустрічі в Парижі у вересні цього року моєї дружини з Оксаною Зінченко, вона згадувала, що батько її ніколи не вживав спиртного, не курив, мріяв завжди про вільну, самодостатню, демократичну державу — Україну. Він ненавидів комуністів, а Леніна вважав кримінальним злочинцем. До самої смерті щодня, лягаючи спати, цілував фото своєї матері Євдокії. Він захоплювався Мазепою, генералом де Голем, зберігав видавництво «Кобзаря» з 1923 року.

Зустріч Зінченко Оксани та  Губко (Зінченко) Лариси в Парижі 6 вересня 2018 року.

І ось нарешті душа козака Зінченка Михайла упокоєна з Богом в рідній землі в м. Чернігові біля церкви святої Великомучениці Катерини. Пан Ляшев у вересні ц.р. відвідав могилу героя в Словаччині, віддав почесті як військова людина та взяв з його могили землі.

Підготував Володимир Губко, спеціально для видання sknews.net

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?