Історія одного ліквідатора. Високий, стрункий, міцно збудований, з волоссям і вусами, як смола… Таким новобасанець Микола поїхав боротися з невидимим ворогом на Чорнобильську АЕС. Того злощасного 1986-го року до ліквідації аварії було залучено «цвіт» репродуктивної частини населення: чоловіків віком від 20 до 40 років.
Коли на сільраду 26-річному Миколі Линевичу прийшла повістка, він і хвилини не вагався. Бо треба було допомогти людям і державі. Таким його виховали батьки-трударі, від яких наш герой всотав не лише великодушність, порядність і милосердя, а й любов до землі. Вже у 15 років юнак пішов працювати в колгосп на трактор. Його мало цікавили підручники та шкільні уроки, він бачив життя у залізі. Його спритних рук слухалися всі види техніки. Бачили Миколу в машині, на тракторі, комбайні… Хіба що літаком не керував.
Щастя із землі проростає
Важко повірити, але вже 45 років Микола Іванович не розлучається зі своїм вірним супутником по життю – «залізним конем». Робота в полі – то його стихія. Нині він працює у товаристві «Земля і воля». 17 травня чоловік відсвяткував свій поважний ювілей. Та у свої шістдесят років Микола Іванович залишається таким же працьовитим, мудрим і охочим до будь-якої благої справи. А ще – дуже скромним!
Здавна побутує серед людей мудрий вислів, що справжнє щастя із землі проростає. Від неї, землі-матері, землі-годувальниці, – все життя, сила і достаток. Тому саме праця на землі для Миколи, який ріс у багатодітній родині, де виховувалося десятеро дітей, завжди була і лишається у пріоритеті. Таку ж і дружину собі обрав: працьовиту, непосидючу і з добрим серцем. Весела, балакуча Наталочка припала до душі скромному і неговіркому Миколі ще під час навчання у школі. Ходив за нею усюди, та все не наважувався зізнатися у коханні. Та доля сама об’єднує закохані серця.
«Усе життя разом. Зі школи, – сміється Наталія Петрівна. – Потім обоє у колгосп пішли працювати. Він – тракторист, я – доярка. Звичайна сільська родина. Одружилися, правда, коли Микола з Чорнобиля повернувся. Їхав туди чорнявий… Волосся таке, як смола було… А за місяць побілів. На очах. Я не могла повірити, що таке можливо…».
Гірчить Чорнобиль крізь роки
Микола Іванович – ліквідатор на Чорнобильській АЕС. У вересні 1986-го року чоловікові прийшла повістка. Це в травні ще нічого про Чорнобильську атомну електростанцію ніхто до пуття не знав. До осені ж назва цього міста чорною звісткою облетіла весь світ. Було вже кілька мобілізацій, і з села Нова Басань в тому числі. Тож Микола добре розумів, куди їде, але рішення прийняв одразу. Ніяких «відмазок» і в думках не допускав.
«З Басані ми тоді поїхали вчотирьох. У Білій Церкві до нас приєдналося багато хлопців. Там сформували наш батальйон і відправили на Чорнобиль. Жили ми серед лісу у наметах. Спочатку валили ліс, а потім і на самій станції працювали. Перекинули нас на реактор. Ми скидали із даху графіт. Раз на день по 60 секунд кожен. Піднімалися по сходах, швидко кидали і поверталися. Я одного разу хотів двічі піднятися, так прапорщик мене за руку ухопив, мовляв, що ти робиш, швидко назад. Одному Богу відомо, яку дозу радіації ми там отримали, – з сумом в очах говорить наш герой. – Хоча в кожного з нас був дозиметр на шиї. Та віддавали ми їх одразу начальству. Кілька разів мили реактор і усередині. Після роботи всі проходили санпропускник. Там у нас вимірювали, хто скільки нахапався радіації, записували у журнал, але нам ніхто ті цифри не озвучував. Далі йшли у лазню митися. Там на виході турнікет стояв. Виходиш, пищить – не пропускає… Значить, треба ще митися. Люди постійно змінювалися. Набрав певну дозу – їдь додому. Тоді ми нічого не відчували. А вже повернувшись у село, і волосся посивіло, і зуби посипалися. А ще двічі у мене була клінічна смерть…».
«Ми тоді всі так злякалися. Впав – і все. Здоровий, міцний чоловік, – продовжує Наталія Петрівна. – Лікарі розводили руками. Потім пізніше я наткнулася на статтю в журналі, де фахівці розповідали, що це стронцій в організмі дає про себе знати. Клінічна смерть – як наслідок. Стронцій, що потрапив в організм, осідає на внутрішні органи. І вони опиняються під загрозою. А ще він осідає на кістках, м’язах і опромінює людину із середини впродовж тривалого часу. Двічі Микола був на межі життя і смерті…».
Тракторист і доярка
Сторінку за сторінкою гортаючи минуле, Микола Іванович зізнається, що не шкодує ні про що в своєму житті. Працює чесно. Наполегливий і вимогливий до себе. Подружжя виховало і поставило на ноги двох чудових доньок – Надію і Валентину. Наталія Петрівна все життя працювала дояркою на фермі. Нині на пенсії, але і дня не сидить без роботи. Ще нещодавно родина тримала четверо корів, нині – двоє. А ще ж свині, птиця і величезний город.
«Чоловік все життя на тракторі, а я – з коровами, – посміхається господиня. – А як інакше. Хочеш жити – умій крутитися. Пенсію ми з ним мінімальну заробили, хоч все життя «пахали». А держава віддячила копійками. Микола без трактора взагалі не може, то й зараз працює. Тут у господарстві техніка хоч гарна, комфортні умови праці. А раніше, як прийде з роботи – чорний увесь, одні очі видніються. Але ми не нарікали ні на життя, ні на втому. Раніше у колгоспі було весело. Хоч і тяжко працювали, але й відпочивати уміли…».
Від автора
… Нерідко, передивляючись пресу, ловлю себе на думці: «Чому так мало пишуть про простих людей?». Нинішні «герої» – найчастіше банкіри, артисти, політики, криміналітет... А люди села, виходить, герої тільки минулого? Хлібороби, механізатори, трактористи, доярки, ветерани праці, працівники полів і ферм та інші заслужені жителі села, на мою думку, заслуговують більшої уваги, а особливо – поваги, ніж ті, про кого стало «модно» писати. Бо вони мудрі, справжні, щирі… А найголовніше – у них є чому повчитися…
Сніжана БОЖОК, фото автора та з архіву родини
