В Інтернеті можна знайти ряд сайтів, присвячених торгівлі чужими нагородами: ціни в доларах та гривнях, гра колекціонерів та любителів наживитися з аморальністю та бездушністю нащадків. Для ветерана це більше ніж просто спогади чи привід для гордості: рубцьована війною юність, втрачені товариші, передчасна сивина…
Герой моєї розповіді – Макаренко Петро Федотович, учасник Великої Вітчизняної, солдат, нагороджений двома медалями «За відвагу», а їх нікому даремно не давали.
Під окупацією
В 41-му, коли радянська армія відступала на захід, вісімнадцятирічним юнаком залишився в рідному селі Бровничі Климівського району (територія Брянської області) в окупації. Згадує: «Густі ліси на Брянщині, до самого Чернігова можна дійти, не виходячи з них, ліпше місце для партизана не знайти. Кругом загони були,а німці їх як вогню боялися, тому в село лише навідувалися. Поставлять старосту, а його наші - до стінки, так трьох старост і змінили. Лише четвертий прижився: їдуть молодь по району до Німеччини забирати – він попередить, всі сховаються. Нікого з села не забрали, тому й не чіпали його» .
Так, у тривозі й невіданні, протягнулися два довгих роки,доки регулярні частини Червоної Армії не визволили рідну домівку.
«Усі жителі поховалися в ліс: боялися німців, бо ті розправлялися з мирним населенням при відступі, але нас біда минула, — спогади ніби переносять його на десятки років назад. - Врятувало те, що наші вартові відправилися назустріч бійцям, щоб попередити їх, де краще переправитися: мости всі були підірвані. А одні так сховалися – німці обстріляли ліс з батареї, багато людей перебили» .
На фронт
Того ж дня, у вересні 43-го, Петро Федотович вирушив з бійцями на фронт. Перший день його війни: дорога до штабу, артобстріл, НКВД. Допомогло те, що край був партизанський, війська йшли в наступ, довго не допитували, направили до артилерійського полку, де перші три місяці був заряджаючим на гарматі,а далі перевели в зв’язківці.
Тяжка справа — війна, кожен несе свій тягар на плечах. Перебило провід, втратив підрозділ зв’язок зі штабом – марна справа, а вчасно виконана команда і своєчасна доповідь – це збережені життя, повна взаємодія з іншими частинами,успішний наступ чи оборона. Хочеться тобі чи ні, а мусиш шукати ушкодження і відновлювати лінію. І в дощ, і в сніг, в болоті й чистім полі, під вогнем артилерії або кулеметною завісою – всяк доводилося побувати, не час було зволікати, багато залежало саме від тебе…
Про нагороди
Першу медаль Петро Федотович отримав у Білорусі, під Бобруйськом, згадує не дуже охоче, певно, що не кращі спогади: «Наші командувачі стягнули величезну кількість артилерії,тисячі стволів, щоб провести артпідготовку перед наступом. Обстріл розпочали на світанку, дим стояв – сонця не видно, казали, німці втрачали останній глузд: на декілька кілометрів вглиб їх накривали. Як скінчили – жодного звуку не було з їх сторони. Слідом за нами в хід пішла авіація, почали бомбити відступаючі колони: тільки одна ескадрилья скінчила – у віраж заходить інша, духу перевести не давали…»
Другою нагородили пізніше, у Східній Пруссії за прорив оборони на побережжі Балтики, далі отримав поранення. Залізний уламок над скронею супроводжує його протягом життя, болючий спогад і постійне нагадування. Смерть була поряд, від чого людина,напевно, по-іншому оцінює вартість свого життя.
Життя після війни
По закінченню війни, єфрейтор Макаренко прослужив ще два роки на Кубані в особливому відділі, з 1950 року проживає в Україні, а з початку 90-х – житель Семенівки.
Я певен, що кожного Дня Перемоги ви й самі його бачили: кріпенький, невеликого зросту дідусь, не скажеш, що перевалило за дев’яносто. Таким його побачимо й цього року, саме таким він назавжди залишиться у моїй пам’яті: в орденах і медалях, з червоними гвоздиками в руках, які щойно йому хтось вручив.
Чого ж варта солдатська медаль, як результат його поту та крові, відваги та мужності, рішучості та наполегливості? Певен, що нічого матеріального, жодних грошей чи речей. Вона варта нашого вшанування та поваги, доброї справи та щирого слова подяки, адже заслужена перед їх тогочасною Батьківщиною, перед землею, на якій вони тоді жили, народом, який зборонили, поколіннями, які завдяки цьому народилися.
Мільйони солдат так і не повернулися тоді, Сотні тисяч залишились безіменними. Одиниці дожили до сьогодення. Ми зобов’язані їм усім, але подякувати можемо тільки останнім.
Олександр ПОХИЛЕЦЬ, м. Семенівка, Чернігівська область
