Чернігівщина: село здійснює свої мрії

Олександр ще з дитинства мріяв стати… Мічуріним. Його вабили плодово-ягідні культури. Хлопець завжди казав, що буде селекціонером. Та юнак із сільської місцевості перебрався до столиці, де життя закрутило в своїх шалених темпах.

Згодом, круговерть під назвою «робота-родина-дім-робота» змусила відкласти свої мрії і бажання у довгий ящик на невизначений термін.

Роками все йшло по одноманітному заїждженому сценарію. І лише коли донька вже створила власну родину, подружжя Вінніченків вирішило перебратися у село Риків, що на Козелеччині, де свого часу мешкали батьки та дідусь з бабусею дружини Олександра Федоровича – Віри Василівни.

І тут почався новий етап життя – здійснення заповітних мрій дитинства та молодості. У пари відкрилося нове дихання, і нехай уже у передпенсійному віці, але ці чудові люди почали займатися улюбленими справами: заклали сад і побудували хоч і маленький, але будиночок своєї мрії. Все своїми руками… 

Вдивляюся в обличчя цих звичайних пересічних людей – і бачу щасливі вогники в очах, щирі посмішки на вустах, відчуваю теплоту сердець… Від них віє добротою і гостинністю. Не втомлююся переконуватися: щастя у простих речах!

Все почалося з… хліба

Олександр та Віра познайомилися у столиці, коли обоє прийшли працювати на хлібозавод. Молоді, безтурботні, обоє з периферії. Жили у гуртожитку від підприємства.

«У мене чудовий чоловік, жодного разу не пошкодувала, що вийшла за нього… Хазяйновитий, добрий, милосердний, уважний, – перелічує гарні риси характеру своєї другої половинки пані Віра. – Ми разом уже 38 років. Маємо доньку, троє онуків. На хлібозаводі я працювала до його закриття, аж до 2013-го року. Трохи не вистачило до пенсії. Потім поїхала сюди, у село. Мама хворіла, то я її доглядала. Ось так потихеньку ми й почали зазирати у бік периферії. Чоловік зайнявся садом, виноградник у нього величезний. Сорти різні, я вже й заплуталася в них…».

«Я тоді вже працював водієм у одного заможного чоловіка, то їздив з ним по всій Україні, – приєднується до розмови Олександр Федорович. – З кожного населеного пункту віз саджанці. А якось накупив різних сортів яблуньок, урожаю ледь дочекалися, а вони всі однакові (сміється, – Авт.). От тоді то я і вирішив – буду експериментувати сам. Почав щеплювати, і дуже гарно все пішло… Недарма ж мріяв Мічуріним стати».
Унікальні експерименти: груші на яблуні

Мій співбесідник начебто жартує, але в окрузі всі добре знають: якщо за справу береться пан Олександр, плоди будуть те що треба. На прохання їздить і до інших населених пунктів щеплювати. Кілька сотень вже точно є на рахунку, зізнається господиня. Яблука у родині є завжди. До нового урожаю вистачає, констатує господар.

«Їмо, роздаємо людям, пригощаємо гостей, передаємо волонтерам, які возять допомогу на Схід, у військовий госпіталь відвозимо. Варення, сік, компот – усього удосталь. Я навіть до яблуні грушу прищепив, і чудово прийнялася. Фруктові дерева найкраще щепити весною наприкінці березня. Така процедура омолоджує їх і поліпшує смак плодів, – зауважує мій співбесідник. – Вино роблю з винограду, смородини, малини. Виноградник – то моє особливе захоплення – 47 сортів маю», – хизується чоловік, дістаючи із шухляди блокнот, у якому зображена схема виноградника. У цьому особливому зошиті можна дізнатися про кожен кущ всю інформацію.

Про виноград господар може говорити годинами
«Туз Бордо, Парижанка, Хамелеон – це мої улюблені сорти. Кодрянка – дуже хороший, довго зберігається, має підвищену стійкість до хвороб. Сашенька – ранній сорт, грона винограду крупні, соковиті. Аркадія – висока врожайність, ранній термін дозрівання, великі ягоди. Аркадія є майже в кожній колекції любителів винограду…», – із запалом розповідає господар.

Здається, про виноград він може говорити годинами. А ще мріє, щоб його захоплення виноградарством підхопив внучок.

«Я вже коли привожу якийсь новий саджанець, то від жінки ховаю, бо кричить, що більше мені землі не дасть, мовляв, увесь город засадив, – посміхається садівник. – Але я собі ще містечко викрою. Бо великий сад – то моя найзаповітніша мрія, яку я вже майже здійснив!».
Невидимий фронт

Олександр Федорович вже на пенсії, але працює водієм на «швидкій» у Києві. Мені здається, саме цих працівників можна по праву назвати бійцями невидимого фронту. Нашому героєві щодня доводиться ризикувати, бо на столичних дорогах карету «швидкої» далеко не всі водії пропускають, як належить. Бригадам часто доводиться працювати в екстремальних умовах, рятувати людей там, де їх застала біда, а часто й ризикувати власним життям. Це стосується не лише фельдшерів, а й водіїв.

«Важко було дуже, особливо перший рік, – зізнається наш герой. – Приїжджаєш на ДТП, людина розірвана лежить… Вантажимо її, а серце кров’ю обливається. Вогнепальні, падіння з висоти – жахливі картини. А найбільше ранить, як діти обпікаються, калічаться… Ось нещодавно півторарічне дитятко кип’яток на себе вилило. Їдемо, а воно, бідненьке, так кричить… Тут нерви потрібно такі мати, як канат. Ти розумієш, що від твоєї швидкості може залежати людське життя. А скільки викликів до наркоманів, алкоголіків. Приїжджаєш, фельдшер повертає його до свідомості, а він тоді ще лається чи битися лізе. Моральне навантаження у нашій роботі дуже велике. Тому, коли приїжджаю на наш маленький острівець щастя – так з дружиною ми називаємо наше обійстя, – відпочиваю душею і тілом».
«Банний букет» розслабляє, лікує, додає сил…

Подружжя дуже любить лазню. Тут вони по-справжньому відпочивають від господарства і домашніх турбот.

«Збираємо різні трави: на городі, на болоті, у лісі. М’ята, квіти липи, чебрець, материнка, звіробій, мати-й-мачуха, ромашка, шавлія… Багато з чого можна створити незрівнянний «банний букет». Заварюємо, а потім на камені розпечені поливаємо і насолоджуємося цим ароматом. Це свого роду інгаляція, ароматерапія. Внучка Полінка теж обожнює лазню. Колись мені здавалося, що лазні собі будують заможні люди, але я робив все сам, і зрозумів: якщо маєш бажання і чітко вибудовуєш свою мету – результат обов’язково порадує!», – наголосив Олександр Федорович.

Маленький острівець щасливої родини нагадує оранжерею. Тут на кожному клаптику вільної землі – квіти. У господині є і свій розарій – понад півсотні кущів троянди. Коли все зацвітає, подружжя запрошує до себе гостей, пригощають домашнім вином і насолоджуються природою.

«Не можеш полетіти до Франції – зроби її на власному подвір’ї», – посміхаються господарі, проводжаючи мене до авто.

Чоловік ніжно обіймає свою дружину, до них тулиться онучка Полінка. Ця родина щаслива. Село допомогло втілити їхні мрії!

Сніжана Божок, фото автора

На першій світлині: з онучкою Полінкою

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?