Ігор Татарин народивсь у 1999 році на Корюківщині. З 2014 по 2016 рік навчався у Ніжинському обласному педагогічному ліцеї. Мрія, яку він поставив перед собою – навчання у Львівському Національному університеті імені Івана Франка, здійснилася. І тепер є студентом історичного факультету, майбутнім археологом. Ігор є лауреатом XIX обласного літературного конкурсу для дітей та молоді. Його твори виходили друком у «Деснянській правді», «Літературному Чернігові», альманахах «Литаври», «Творчі канікули» у 2017 році, а також твори молодого автора знайшли свого читача в Інтернет-виданнях «Біла хата», «Суспільний кореспондент», «Спецкор регіон». Віктор Татарин кохається у фентезі.
Борець за свободу з іншого світу
Пролог
Ось він, щоденник Пранта Вернінського – одного з найвідоміших борців за незалежність Макіти. Раніше вважалося, що він просто легенда, створена для залякування версемців, бо не зберіглося жодних хоч трохи конкретних відомостей про нього: ні про його народження (в той час подібні записи були обов’язкові), ні хоч якогось документа підписаного ним, ні хоч якихось його записів. Та й взагалі хоча б щось про нього було відомо тільки в період визвольних повстань. А отже історики зробили висновок, що його самого ніколи не існувало.
Записи в щоденнику ледь читаються, бо і щоденнику не один десяток років, і почерк в Пранта препаскудний. Але все ж прочитати можна.
Ось і перша сторінка – дуже умовний малюнок, який показує увесь наш світ: кожен континент, океан, кожне море чи озеро, кожну річку. Схоже, змальовано було з якоїсь дуже детальної карти. І обведено кордони Макіти. Саме такої, якою вона існувала задовго до страшних років неволі. І якою вона мала бути після закінчення повстання, якби колишні союзники не вирішили добре так обрізати наші землі. Ха… і підписано все. Але… якось дивно, не так, як пишуться макітські слова. Символи якісь дивні і не подібні на жоден відомий мені. А я знаю багато символів, які тільки були колись в нашому світі. Ага, ось і розшифрування цих назв. Може це якийсь шифр повстанців? Але не схоже. Не знаю тоді. Хіба той шифр вигадав сам Прант.
Так… Наступна сторінка. Але тут ті ж символи. Я нічого не розумію. І якщо такими символами розписано повністю увесь щоденник, то я ніколи не здогадаюся, що ж писав Прант про ті величні роки.
Ану, перегляну увесь щоденник…
Чорт… Такими символами списаний увесь щоденник, тепер вже без розшифрування. Від цього зошиту тепер жодної користі. А я гадав, що зможу по-новому показати історію визвольних повстань.
Але не викидати ж його у смітник. Все ж великі гроші за нього заплачені. Ще й не мої – бабуся чомусь його купила. Та й… може я зможу розшифрувати ті написи?
А так як для порівняння шифру і макітської мови в мене є тільки карта, то за неї я і візьмусь.
Дивно… кількість символів у назві Макіти стільки ж, скільки і в нашій мові. Можливо… але ні, то безглуздя. Але раптом як… так, певно саме це і є: він транслітерував наші назви своїми власними символами. А отже я зможу скласти його алфавіт. А там і прочитати записи. Щоправда користі від того не багато, але хоча б щось.
***
Що? То жарт? Невже все так просто? Наші мови дуже подібні. І транслітерація його символів нашими літерами дають саме наші слова. А отже досить увесь щоденник переписати нашими літерами і я зможу прочитати щоденник. Але користі все рівно не буде. Ніхто мені не повірить. Вміти б ще читати ті слова, написані символами Парта. Хоча… Може і звучання подібне до нашого буде? Я просто старатимусь вимовляти ті літери так, як говорять в нас. Можливо то щось дасть для розуміння.
Так, виходить. Але тепер я не розумію, нащо було створювати настільки простий шифр? Хіба що… Існує мова, подібна до нашої за звучанням та написанням слів, але різна за символікою. Лишилось тільки зрозуміти, що то за символи біля деяких слів. Так… Це у нас місяці. Тож, певно, символи поряд – з одного боку то день, а з іншого – рік. Лишилось зрозуміти де яка цифра. А це важко зробити.
***
Все, таки зміг розшифрувати увесь шифр. Він не складний. Відносно. Але цими цифрами довго попомучився. Надворі вже ніч, тож, певно, краще завтра почну читати.
Розділ І
21 листопада 2087 року
Блін… Довбешка наче мідна, ще й пуста всередині. Нащо ото я пив стільки тоді? А тоді ще й поліз в бійку. Бовдур. Ідіот. Кретин. Але то не суть. Що було те було. Нічого не зміниш.
Однак зараз більш цікавіть інше: де я? Наскільки пам’ятаю, поблизу нема настільки густих лісів. Ще й дерева якісь дивні, не наші, чи що. Ніде я таких не бачив, хоча облазив всю Європу, Азію і всі інші материки на «а», як там їх, ага: Америки дві, Африка та Австралія. Та ну їх, ті материки. Не знаю, який бовдур їм такі назви давав, але я би назвав їх якось простіше. Наприклад просто пронумерував в порядку відкриття. І дітям в школі було би простіше.
Але повертаюся до наших (чи не наших, але то таке) дерев. Може я в якійсь оранжереї? Чи в якомусь саду, схованому глибоко-глибоко під землею? Але наче б ні, он сонце є.
Стоп…
Сонце…
Якесь воно не таке, жовтіше чи що.
Там щось вчені казали за то, що чим старіше зірка, тим вона стає червонішою? Чи нє? Не пам’ятаю. Але до біса тих вчених. Тільки ото патякати і вміють, а он пропустили таке-о чудо, як цей ліс. Я би вже точно не пропустив би ніде його. Хоча… сам же й прошляпив. Але то таке. Не я винен.
Блін, через ту п’янку голова взагалі не хоче думати. Може то в мене галюни які після випивки? Та ніби ніколи такого не було. Чи то мені щось таке домішали? Не пам’ятаю. Наче б до того, як вирубився, нічого такого не було. Отже, вважаймо поки, що то все реально.
Тоді думай, хлопче, думай. Що то може бути? Інший світ? Не вірю, не буває інших світів. Але поки це єдине логічне пояснення (ага, звісно, нереально логічне, вважай майстер логіки), хіба що мене закинуло на іншу планету. Але ми люди й так вважаємо своїм світом тільки нашу Землю, то чого б не вважати іншу планету іншим світом?
То не суть. Іншої ідеї нема, тож вважаймо що я попав в інший світ. Ну, надіюсь не в значенні, що ласти склеїв, а в значенні, що просто світ, не подібний до мого.
Такс… а це проблемка. І що тепер я буду казати своїй любонці, куди пропав? Що попав в інший світ? Та вона мене в дурку потягне швидше, аніж повірить. Таких тільки там і тримають. Ну, є ще варіант стати писаком і писати книжки, але тоді швидше в дурку також потраплю – в те, що я попав в інший світ, ніхто не повірить, а як описувати все буду дуже реально, то швидше за все покрутять біля скроні і вважатимуть, що я типу того, головою вдарився. Та й все рівно щось таки треба казати жінці, а то загризе, зуб даю. Най, після п’янки поперлися з хлопцями в ліс якийсь і загубилися в трьох соснах. І ще щось наплету, не вперше таке.
Такс… Отже, я попав в інший світ. Попаданець, прям, якийсь. Все кудись потрапляю. Ну, нічого, переживу, і не в такій ж*** був. Але живий, як бачите. І навіть живіший за будь-кого іншого. Он навіть писати почав. Завів щоденник. Може і справді в писаки податися, як знайду можливість до себе додому? Нє, ну а шо? Чим не твір оцей во щоденник?
Такс… Тоді поїхали. Ще що тут такого дивного? Сонце сказав, за дерева згадав. О, заєць біжить. Чи не заєць? Не знаю… По вухах так заєць, але хвіст не такий у них. Чи то я просто тільки кролів бачив? Але нє, як то побачити всьо в світі, і не бачити зайця. Значить, буде заєць довгохвостий. Чи нє, короткохвостий? А, ладно, просто заєць.
О, ще небо якесь дуже вже синє, чи то літо тут? Не знаю, у нас таке небо важко знайти. Хоча, воно й не дивно, всьо загажено тими всіма вихлопами, прям Лондоном став цілий світ – всьо в тумані і газах. А десь там, де нема тих туманогазів, небо таке ж синє і чисте. Отже з небом всьо норм. Ну, тоді це поки все на даний момент. А поки треба вибиратися з цього світу до людей, якщо вони, звісно, тут є.
***
Я вже ненавиджу цей світ. Уявляєте, такі ліси густі, що здається, наче я попав в праліс прям якийсь. Та навіть найгустіші джунглі у нас в порівнянні з цими хащами – всього лиш якийсь молодий і рідкий лісок. Я ледь відшукав тут воду, аби попити та вмитися. І зловив того зайця. Є кілька сірників, тож зміг розпалити вогнище біля джерельця і нарешті заморив черв’яка. Але до вечора ще далеко. Хоча я нікуди вже йти не хочу. Треба хоч якусь зброю зробити. Он кремнію багато – виберу шмат погостріше і зроблю ніж. Але стоп, якщо багато кремнію – отже десь був колись вулкан. А то не дуже. Раптом він зараз схоче проснутись, а я тут-о стою біля його підніжжя. Нє, треба пошвидше забиратися звідси. Завтра зранку і піду. А зараз треба відпочивати. І надіюсь, що ночі тут не холодні. І хижаків нема поряд, бо скоро стану їхньою закускою.
А поки зроблю собі зброю. І пошукаю дрібніших шматочків – зроблю кілька стріл. Треба ж якось захищати себе. І заодно згадаю, чому там вчився на курсах виживання.
І то добре, що я пройшов такі курси. Маю хоча б зелене уявлення як зробити так, аби не здохти раніше часу.
***
Чудово, ніж і стріли є. знайшов гарну гілку – зробив примітивний лук. Якщо буде можливість – зроблю нормального лука. Яким і носорога чи бегемота завалити можна, а що вже казати за зайців чи вовків.
А поки доїдаю те, що лишилось зі сніданку, чи вже швидше обіду, і вкладаюся спати.
***
Блін, напав вовк. На щастя він був сам і старий. Інакше мені вже не писати цього щоденника. Але тепер я маю трохи більше харчів. Хоча з’їсти їх треба щонайшвидше. І не все зможу понести – нема рюкзака для цього. Тож виберу зранку найкращі шматки і піду в дорогу.
Якось важко щось зрозуміти з усіх цих записів. Але є одне слово – попаданець. У нашій літературі так називають тих, хто потрапив в інший світ чи час. А так як він вказав дату 2087 рік, то ймовірніше що з іншого світу. Бо у нас вже 2080 рік йде. І балакає він дивно, в нас багато з тих слів ніде не почути. І оці «нє», «всьо» і подібне… він точно не з цього світу. Але тепер хоча б зрозуміло, чого про нього жодних відомостей нема за період до початку визвольних повстань. Але чого про нього нічого нема після цих повстань? Треба читати далі. Але далі там йде опис його мандрів тим лісом. Там на карті в межах одного лісу (якраз неподалік від згаслого вулкана) стоїть якийсь прапорець. Певно, то і є оте місце, куди він потрапив. Але то ж сотні кілометрів від місця, де спалахнуло вперше повстання, і де про нього вперше почули. А отже скоро щось зміниться в його записах. І ще одне запитання – коли він з’явився? Котрого рік? Перед самим повстаннями? Чи він кілька років жив десь під вигаданим іменем? До нього такого імені як Прант ніколи і не було. То вже як він став героєм Макіти, то Прант стало поширеним ім’ям. Тож, схоже, він назвав себе іменем, який насправді є звичайним набором символів. Але схоже, що він таки з’явився раніш у наш світ. Бо він мав зібрати однодумців, аби підняти постання. А отже спершу вивчити макітську мову, історію. І тільки тоді шукати таких як він – авантюристів, яким нічого втрачати. Скільки питань. І поки жодної відповіді.
Так… Ось перервано на півроку записи. Чому? Ага, ясно… він потрапив у в’язницю, і півроку там був, доки не втік з групою товаришів. Треба в архіви. Вже. Десь має бути хоча б якась інформація про цю втечу. А також про те, де його тримали, і коли сталася втеча.
Розділ ІІ
20 червня 2090
Ну, блін… Я гадав, що у нас в’язниці паскудні. А тут… В нас, певно, свинарники чистіші, аніж у них «парадні» камери. І сморід. Пфе… Тільки почую, що наш світ смердючий, відправлю його у ці їхні в’язниці.
Але то не суть. Я нарешті звідти вибрався і втік. Зі мною тут ще побігло четверо зарізяк і злодіїв. Звісно, вони не такі відомі, аби їх тримати в особливих камерах, але доста гріхів, аби за їхні голови була назначена немаленька сума. За бажання, я міг би підзаробити і купити собі нове ім’я, але я так не вчиню. Чому? Та бо кожен з них за час цієї втечі доказав, що гідний довіри. І якщо я так вчиню після того всього, буду останньою свинею. Далі тільки куля в скроню. Хтось може далі й жив би так далі, але я не зможу.
Сьогодні вже день як ми втекли з тої вигрібної ями. Маємо при собі по ножу і пістолету з повним магазином. Але то все зі зброї, тож доведеться десь шукати щось інше. А поки користуватися тільки ножами. Інакше скоро стратимо всі стратегічні запаси.
Але я так і не назвав своїх нових друзів.
Мархо – серійний вбивця в маленькому містечку. Виріс на вулиці, тож зникати вмів добре. Але попався, коли відносив до місцевого коваля наточити ніж. Але в камері його поважали, бо до того часу, як його зловили, на той світ він відправив добрий десяток версемців. Хто то такі? Як я зрозумів, ті версемці то щось типу того, що у нас колись були комуністи. Але не за вождя воюють, за імператора. Загалом, вилупки якоїсь почвари місцевої. Гидкі люди, і як то їх земля то носить?
Але далі…
Сорен – дрібний злодюжка з дуже гнучкими пальцями. Витягне будь-що будь-звідки. І ніхто його не зловить. Але у в’язницю попав не через крадіжки, а через те, що, втікаючи від погоні, розбив башку одному охоронцю-версамцю. А за вбивство «імперських людей» одразу за ґрати.
Кор – він, певно, чи не єдиний, хто попався за просто так – спробував підняти бунт на шахті. То його свої ж скрутили і в яму кинули. Бідний хлопчина. Не має і 20 років, а вже пройшов через в’язницю. Але тут він змужнів. І, що головне, навчився виживатися і, коли треба, вбивати.
Соман – занадто чесний чиновник. Його підставили: вкинули в портфель кількасот монет. І відправили його до таких же злодіїв і ворогів імперії, як і він. Як і Кор, Соман навчився боротися за своє життя.
Ось така команда. З ними зійшовся ще на початку свого ув’язнення. Точніше, нас разом запакували у нову камеру. Перші пожильці, мать вашу. Одразу познайомились, назвав себе Прантом. Чого так? Просто згадався один дядько з історії США (яку я знав ідеально), він був очільником армії Півночі під час Громадянської війни. Ну і щоб не знеславлювати таке прізвище, трохи змінив його. Ось і став Прантом. Хлопці гарні. І знають багато. Все, що робиться в цьому світі вони мені і розказали. Так сказати, вищу макітанську освіту отримав. І знаєте, я зненавидів цих версемців-засранців. Паскудні істоти. Я їх порівнював з комуністами, але ось що скажу – навіть комуністичні вожді поряд з рядовим версемцем – святоші.
Але якщо вже я їх порівняв з комуністами, то макітанці – щось типу моїх рідних українців. А такі як Кор – націоналісти і майбутні упівці. Але без партій. Без ідеологів і подібного. Вони просто ненавидять версемців і хочуть задушити кожного особисто. Таким треба тільки командир. І, певно, я стану ним.
***
Блін, нас виявили. Треба знову продиратися через ті хащі. Добре ще що зброя краща моєї колишньої. І гостріша. Тож за бажання можу легко скрізь продиратися.
Але переслідувачів тільки десятеро. А тому ми влаштуємо пастку і їх знищимо. Хоч матимемо які-не-які запаси. І зброї більше. Може хоч якийсь час вижити вийде. А там, дивись, і ще хто приєднається то матимемо нормальну команду і зможемо якийсь склад чи арсенал грабонути. Матимемо і збою, і харчі. А там вже й про повстання думати можна. Все, вони поряд…
***
Топ! Ми їх розбили. Всі версамці пішли до небесних покоїв місцевого божества (я так і не дізнався як його звати, схоже, його імені називати не можна). От тільки стратив один патрон. Інакше Сорена вже не було б. А так без втрат. Тільки подряпин кілька. А ще є їжі десь на тиждень. І зброї більше: кілька гвинтівок з сотнею патронів на кожну, і багнети. Тепер хоч спокійніше буде.
***
Ну, блін. Знову проблеми. То був розвідзагін. За нами добрих півсотні послали. Та навіть якби всі п’ятеро були крутими бійцями типу Джекі Чана, нічого б то не дало. А відступати вже нікуди – нас почали оточувати. Лишається тільки прийняти бій. Надіюсь, всі вийдуть з нього хоча б живі.
***
Ура! Ми перемогли. Або нас недооцінили, або ми переоцінили силу версемців. Хоча на кожного з нас було по десятку ворогів, але ми все ж перемогли. Але ж, блін, багато пересрали патронів. Добре ще що поновити вийшло, але якби не вийшло – то було б жесть.
Але тепер ми маємо тікати звідси куди подалі. Хоча з вантажем у 50-60 кіло то важко. Але все ж треба тікати.
***
На ніч зупинилися в якомусь ярку. Повечеряли на скору руку, не розігріваючи нічого і повкладалися спати. Перед тим встановили почергове вартування. Я чергував першим, бо вже звичний був до таких маршкидків, а тому втомився найменше. Десь віддалік чулося вовче завивання. Але то єдиний звук навколо. Ми тут самі.
Так, все правильно: Мархо, Сорен, Кор та Соман – найближчі соратники Пранта. Але тут він пояснив, звідки таке ім’я взяв – в його світі це був якийсь дуже відомий генерал. Але він так назвався ще до того, як мав очолити повстання. А отже версія про те, що це ім’я було вигадане, аби залякувати ворогів чи щось подібне, не витримує жодної критики. Це просто ім’я, яке він взяв, аби не виділятися з-поміж інших.
Але я досі не звик читати цих сторінок, хоча й прочитав вже зо два роки його життя. Це ж треба – читати щоденник людини, яка в майбутньому має стати національним героєм. А ще цікавіше – слідкувати за тим, як він змінюється, як з «попаданця» в наш світ стає справжнім макітянином. І як починає повстання проти влади версемців, яких прозвав «комуністами».
І в автентичності щоденника я вже впевнений на всі сто відсотків. Дати в щоденнику і в архівах співпадають. А також інформація про те, скільки людей було кинуто проти втікачів. Тепер ніхто не сміятиметься над тим, що я – історик, а вірю у бабусині казки про якогось там героя визвольного повстання.
Розділ ІІІ
25 червня 2090
Нарешті знайшли прекрасне місце для того, аби залягти на дно. Запасів ми маємо майже на місяць спокійного існування. Паралельно з тим можемо полювати, тож за харчі переживати не треба. Гірше із житлом. Ніхто з моїх соратників навіть краєм вуха не чув про те, як облаштовувати землянки. Тож доведеться самому все їм пояснювати. А ще у нас на п’ятьох всього дві лопати. А тому нам доведеться декілька днів підряд копатися в землі, доки не матимемо достатньо великої ями. А ще кілька стовбурів аби дах підтримували. Та й так бажано з часом зміцнити додатково стіни якимись дерев’яними підпорками. На це піде мінімум місяць часу, якщо не більше. Але то таке. Справимося.
Кор пішов у найближче поселення. Як виявилося, в одного з його супротивників у сумці лежала детальна карта цих лісів. Це найспражнісінький скарб для мене. Доки Кор ходитиме там, я надіюся вирити котлован. І, як пощастить, відшукати кілька гарних стовбурів для основи даху. Хоча роботи буде багато – сокирка одна і та похідна. Певно, варто ще зменшити народу на котлоані і хоча б одного відправити як обирати прекрасні стовбури для даху так і почати їх заготовляти.
1 липня 2090
Знаєте що зробив той покидьок – Кор? Притяг до нас віз з припасами та матеріалами на столи лежаки і подібне. А також одинадцятого добровольців: десятьох хлопців і одну дівчину. Як він то зробив? Як?! Ще й вдалих масштабних боїв не було, а до нас приєдналися люди. Він природжений агітатор, певно. Аж дивно, чого за ним ніхто не пішов півроку тому.
Але найбільш дивує дівчина. Серед хлопців немає ні нареченого чи її хлопця, ані того, хто хоча б подобався. І пішла добровольцем. Хоча вона кмітлива, і навіть дуже. І дуже господарська. Сонелла… гарне ім’я. як і в моєї вже колишньої дружини – Софія, Соня. Певно, і ця буде Сонькою. І сама гарна зовнішньо. І куди ж ото вона поперлася така, га?
Але хлопці її поважають. Як я зрозумів, вона й в дорозі себе встигла проявити. Кор, як звітувався, підтвердив мою думку: один спробував підкотити до неї, то вона його так відшила, що й в Кора, який півроку просидів у в’язниці, старався вслухатися в ту лайку, аби не пропустити чого нового. Тож, схоже, не тільки її поважали, але й боялися. Але треба з нею буде поговорити, як буде час. Хоч і сьогодні звечора після вечері. Так як нині робота була не складна у всіх, то мало хто втомився, але все ж спати треба буде. І я знову, як вже повелося, буду чатувати першим.
***
Де тобі так версемці насолили то, Сонько? – спитав я у дівчини, як ми лишилися одні чатувати.
А з чого взяв, що насолили? Та й не Сонька я тобі, а Сонелла, — гострий то язик в неї.
Сонька ти, мені так простіше вимовити твоє ім’я. А з чого взяв… Сумніваюся, що хтось приєднався б до повстання, якби на то причини не було.
Ти правий, є причина. Але то тільки я знатиму. Скажу тільки, що дорогих людей забрали в мене.
Кор казав, що ти сирота. Отже, то твої батьки?
І так, і ні. Своїх батьків я не пам’ятаю, мені було зо два роки, як їх було розстріляно за спробу висловити невдоволення. Мене сусідка врятувала. Сама вона дітей не мала, то й приютила. В неї я росла. А коли настали голодні роки, вона наважилася взяти із сільського складу трохи більше їжі, аніж їй було прописано. То її зловили і замордували. Мені тоді вже п’ятнадцять виповнилося. І відтоді я ненавиджу всю цю трикляту Імперію, яка відбирає в мене всіх, хто є хоча б трохи дорогим мені. Чотири роки побивалася у наймах по селу. А тут ваш Кор прийшов. То й вирішила, що краще відомстити і за батьків, і за мачуху, аніж і далі жити безвольно.
На якийсь час обоє замовкли. А потім вона спохватилася:
Ой, що ж то я розбалакалася. А казала, що нічого не кажу, а тут…
То нічого, Соньо, тут всі свої, можеш бути певна.
Добре. Але взамін розкажи, чого ти взявся за це? – спитала вона, а потім посміхнулася і додала. — А, і Соня краще, аніж Сонька.
Буду знати, — мовив я з посмішкою. – А щодо того, чого я за це взявся. Причина тут проста – я їх просто ненавиджу.
За що ж?
За все це.
Тобто?
Ну… Що мордують людей, які пробують хоч якось вижити. Що вбивають свободу думки. Що вбивають вільних дух макітян.
Але ж ти не з нас, я права?
Не з вас.
Тоді чого?
Я ж вже відповів.
Але то просто слова. Чого ти так ненавидиш тих, хто тобі особисто нічого не зробив? І чого вирішив захищати тих, хто для тебе пустий звук.
Якщо скажу так, як є насправді, вирішиш, що я божевільний.
Навіть думати так не буду, тож кажи.
Добре. Але то складно пояснити. Якщо коротко, то для мене не тільки Макіта не є рідною країною, але й сам цей світ є чужим для мене.
Тобто?
Я прибув з-за меж цього світу. З іншого світу. Не подібного на цей. І там була країна. Де я народився і виріс. І там була подібна ситуація як у вас у Макіті. Прийшли вороги, які поневолили мій народ. І чинили багато чого подібного. І мій народ повстав. Але не переміг. А тут версемці чинять злочини гірші тих, з мого світу. І якщо я тих з дитинства ненавиджу, то чому маю любити ваших?
Ти таки справді божевільний. Але я тобі чогось вірю. Занадто ти не наш. Щось є таке, що відрізняє тебе від нас. Певно, оця ненависть до версемців не через якісь особисті кривди, а тому, що вони поневолили народ.
Вона змовкла. Якийсь час ми мовчали, а потім вона знову продовжила:
Можливо, колись кожному доведеться переглянути свої пріоритети. Вирішити, за що ж він ненавидить цих людей. За особисті кривди? Але завжди є той, чиї кривди більші твоїх. Тож він має більше право їх ненавидити. І зараз я подумала, що вже зараз не можу ненавидіти їх тільки тому, що вбили рідних мені людей. Бо я ж не одна така. То чому моя ненависть має бути більшою? Ні, краще знищити версемців через то, що вони зробили з моїм народом. Помститися за кожну сльозу, кожну краплю крові.
Ти страшна людина, — сказав я, посміхнувшись, — але й дуже цікава. І я радий, що ти приєдналася до повстання. З тобою нам вже точно буде легше.
Що саме легше? Справлятися з природнім бажанням?
Ні. Я цього не дозволю. Та й ти зможеш будь-кого віднадити своїм язичком, гострим, як битва.
Я на то надіюсь.
1 серпня 2090
З новими руками, робота пішла скоро. Вчора ми добудували другу землянку, куди й перемістились я, Кор, Мархо, Сорен, Соман та Сонелла. Окрім того трохи віддалік ми зробили маленький склад для боєприпасів. А біля імпровізованої кухні – маленька яма-холодильник. Щоправда довелося довго пояснювати, нащо та яма. І що таке холодильник. На щастя, Соня швидко все зрозуміла і просто переконала хлопців, що нам ну дуже треба зробити таку яму.
Сьогодні прийшов Мархо з розвідки. І сказав, що неподалік проходить дорога і десь в дні дороги звідси їде автівка з конвоєм. Такі автівки зазвичай використовують для того, аби повести політув’язнених на північ, для роботи в копальнях. А отже, найймовірніше, там є кілька «ворогів імператора». Звечора організуємо засідку й спробуємо звільнити людей. Треба ж нарешті заявити всім про себе.
І з Сонею за останній місяць стосунки ще більш покращали. Тепер вона рідко коли відходить від мене. А коли ми самі, то просить розказати щось про той інший світ. Вона все схоплює на льоту. Я, згадуючи отримані в школі знання, розказав багато чого цікавого, що в цьому світі, як виявилося, зовсім недавно з’явилося. А вона в свою чергу навчила мене писати їхньою мовою. Як і читати. Виявилося, що наші мови дуже подібні. І єдине, по суті, що різниться – написання літер. А так все подібне. І вчити лексику цієї мови мені і справді не потрібно було. Хоча я був певен, що мені просто пощастило настільки, що ще й мову, куди попав, вивчив. Але насправді просто наші слова подібні. Різниться тільки вимова деяких слів. Але то нічого, всі мене й так зрозуміють.
***
Зробили засідку на дорозі. Відокремили невелику ділянку дороги, яка в майбутньому мала стати полем бою. І підрубали чотири сосни так, аби вони, впавши, перерізали шлях і машині, і конвою.
Ночувати будемо тут. Вартувати будемо кожен по годині. Як тільки хтось побачить конвой – має всіх одразу збудити. Час нам заявити про себе. І нарешті вжалити цю собаку.
Так… Сонелла? Я ніде за неї не чув. Хіба що будуть якісь списки учасників загону. А для цього треба потрапити терміново у архіви.
Але про цю їхню атаку всі знають. Її розтрубили по всій країні. Після чого й почалося повстання. Найхоробріші кинулися шукати цей загін, аби до нього приєднатися. «Сраколизи» навпаки кинулися шукати загін, аби його знищити. Бо як то макітяни, мирний народ, і повстав проти свого пана? Бути такого не може. В цей час по суті самі ж макітяни провели чистку поміж себе. Було знищено значну кількість зрадників. І вже тоді люди почали готуватись до повстання. Це все я знаю. Але ніколи ніхто не описував тієї засідки. Все, що було сказано в новинах: «Загін колишніх каторжників напав на конвой, перебили всю охорону. Пограбували всіх і втекли»
Але тепер я дізнаюся, як все це сталося. І краще, певно, продовжити читати. На основі цього щоденника я зможу повністю переписати історію періоду визвольних повстань.
Але треба обов’язково знайти хоча б щось за цю Сонеллу. Що з нею сталося? Ким вона стала після повстання? І чи пережила його? Але все ж, чого я ніколи не чув про неї. Про перших учасників-чоловіків все знаю, а про єдину з них дівчину навіть не чув. Так, треба вже йти в архіви.
Розділ IV
31 грудня 2090
Останній день цього року. Певно, варто зробити висновки за увесь цей рік.
Минулий рік я зустрів у в’язниці. А зараз я керівник повстанців. Стільки всього сталося за цей рік.
Я втік з товаришами з в’язниці, і вже на наступний день після нашої втечі, версемці понесли перші втрати.
Ми знайшли прекрасне місце для нашого постійного табору. Побудували кілька землянок, їхня кількість вже дорівнює п’яти. Умеблювали їх. І зробили все, аби взимку в них можна було спокійно жити: в кожній будівлі стоїть пічка, яка й обігріває усю землянку.
Окрім того наш загін тепер дорівнює п’ятдесятьом повстанцям. За тим, в якій землянці вони проживають, сорок чотири людини, якщо не враховувати мене, Соню та моїх найближчих соратників, було поділено на чотири дрібніші загони – курені. Як бачите, чимось подібна організація в нас буде до запорозької. Ну й на чолі кожного загону стоїть вибраний ними ж командир. Ми вже сила. І час від часу якийсь із загонів робить рейди до найближчих військових баз чи складів, аби поповнити запаси.
Окрім того нас підтримують макітяни. Іноді буває, що хтось таємно приходить до умовного місця і передає щось, що зібрали в їхньому селі.
Ну і звісно ж за кожного у нашому загоні назначено нагороду, де ж без цього? І чим вищий чин, тим більше на нас заробить якийсь молодець. А за голови нас шістьох (з якогось дива Соню вважають чи не найбільшою терористкою серед нас) назначили такі нагороди, що я вже побоююсь виходити кудись – аби економіку країни не порушив тим, що мене вбили.
І головне досягнення цього року – зустрів Соню. Між нами різниця років у шість. Але вона майже не відчувається. З нею чи не найлегше мені спілкуватися, і вона мені вірить багато в чому, і з нею не потрібно дотримуватися хоча б трохи своєї легенди. Перед нею я просто авантюрист. І знаєте, мені здається, що вона мені дуже подобається. І надіюся, що це взаємне почуття буде. І хочу вже сьогодні з нею поговорити про це.
Наступний рік буде ще складнішим. Чим більше буде рости наша сила, тим небезпечнішими ставатимуть наші дії. І, певно, доведеться час від часу залишати ці землянки. Або ж саму поляну дуже укріпити, аби можна було її легко обороняти.
***
То про що ти хотів поговорити? – спитала Соня, коли ми лишилися удвох біля пічки. Хлопці пішли гуляти з рештою надвір, а ми лишилися поговорити.
Просто хотів дещо сказати.
І що ж то?
Ну… Я розумію, що різниця у віці є, та й в походженні також. І загалом, як би то сказати… (ну блін, навіть сказати того нормально не можу)
Кажи вже, не хвилюйся.
Добре. Ти мені подобаєшся, типу.
Вона засіялася і сказала:
Такий момент, а ти своїм «типу» все спортив, — але вже за мить стала серйозною і сказала. – Не брехатиму тобі, що ніколи і не задумувалась, чи могли би ми разом бути. Задумувалася. Але признатися собі боялася, бо зараз такий період, коли ти можеш піти в рейд якийсь, а потім принесуть тебе ледь живого. І нічого з наших любощів не вийде. Але… Ні… Нічого поганого не станеться, тільки не з тобою. Бо, по-перше, ти подарував людям надію, що ми зможемо жити вільно. А по-друге, я вже й так багато дорогих мені людей втратила, і якщо доля забере в мене ще когось, я зненавиджу все це життя.
Тобто?
Ти також мені подобаєшся. Сподобався ще тоді, коли отак само влітку сиділи й ти спитав за причину, чого я приєдналася до повстання. Я тоді тобі довірилась. А вночі, перед тим як заснула, зрозуміла, що ти отак скоро став важливою мені людиною.
Я радий то чути, дуже радий.
Я знаю. Я й сама рада почути, що мої почуття взаємні.
Ми так посиділи якийсь час, а потім вона спитала:
Ти ніколи не казав, чи є в тебе там дружина?
Є. Точніше, була… Я туди вже не повернуся то точно, тут моє місце.
Поряд зі мною?
І поряд з тобою.
Я рада, що виявилася для тебе важливішою, аніж та, що була колись. І яку, певно, ти любив дуже.
10 січня 2091
Ті версемці – ідіоти. Поперлися в ліс взимку. Як наслідок, ми маємо поповнення наших стрілецьких та продовольчих запасів. І з того, що я чув вчора, одного нашого бійця досить, аби безбідно існувати до двадцяти років. А тепер і того більше буде.
Нині хлопці повернулися з одного зі своїх рейдів. Це був найдальший рейд за останні місяці. Вони дійшли до найближчої до нашого табору копальні. Все там розвідали. Як зійде сніг – будемо атакувати її. Треба звільнити хлопців, які нидіють там. Когось відпустимо в навколишні села, когось до себе візьмемо, то вже від бажання людей залежати буде.
А поки почнемо потиху зміцнювати табір. Якщо сьогодні ми витримали напад, то тільки завдяки снігам. А як зійде сніг, ми не матимемо як себе захистити. А тому бажано оточити табір якимось імпровізованим муром. А ще бажано знайти інше місце для табору. Найкраще як то буде острів посеред ріки чи хоча б півострів. Аби легше було його захищати. Хоча в лісі є один плюс – тут важко робити нальоти на літаках.
10 березня 2091
Знову ті ідіоти. Поперлися по розм’яклих дорогах полювати на нас. Як наслідок – ми не маємо жодних втрат, а їх знищено всіх.
А ще вчора ми з Сонькою одружилися. І під час весілля до нас прийшов один чоловік, який сказав, що одне село, сховане серед цих лісів, відмовилося підкорятися версамцям. Те село давнє, має хай і не міцні, але все ж вали земляні. І якщо їх підсипати та додати трохи огорожі кращої – матимемо прекрасну фортецю.
А чоловікові не дуже повірив і тому спершу відправив Морена перевірити, як там. Сьогодні звечора має повернутися…
Сорен прийшов. Живий. І без хоч якихось ушкоджень. Село існує. І воно – партизанське. Від сьогодні. І ми будемо мати добре зміцнене поселення. І поповнення наших рядів.
1 вересня 2091
Таких сіл по всьому цьому лісі стає все більше: партизанські села, куди версемці і залізти бояться. Надіюсь саме так все і буде.
А поки ми укріплюємо наш штаб. І тренуємо новачків.
А ще Соня сказала, що чекає дитину. Їй не можна тут лишатися. І завтра я її поведу звідси в якесь безпечніше місце.
Кор пропонує сховати її у його рідних. Як на мене це прекрасна ідея. Але я все рівно за неї боюся – окрім неї в мене тут нікого немає. Вона дуже дорога мені. І я хочу щоб і вона, і наша майбутня дитина були в безпеці.
1 січня 2092
Ось і ще один рік минув. З Сонею все добре, вона в родичів Кора. В безпеці точно. Вони не дозволять, аби дружина Пранта потрапила в біду.
Всі макітяни, окрім «сраколизів», звісно, підтримують і мене, і мою справу. І я можу бути впевненим, що дорогій мені людині нічого не станеться.
***
Тиждень тому по селах навколо цього лісу пройшли чистки. Вишукували кожного, хто мав хоч якісь зв’язки з партизанами. На щастя, зловили дуже мало людей, та й ті старенькі, певно, самі оголосили себе партизанами, аби молодим нічого не сталося.
Кор був тоді вдома і чув як одна бабця, сусідка його батьків, сказала своїй внучці, що була зв’язківцем з одним із партизанських сіл, що вона ще молода і має боротися, а їй, старенькій, вже досить того, що побачила, як Макіта прокинулася.
І ще одне. Вчора по радіо пройшло повідомлення про те, що всі держави світу зацікавилися нашим повстанням. І майже всі країни, окрім тих, де багато чиновників були версемцями, підтримали нас. Наша справа точно переможе. Ще, надіюсь, рік не більше і я нарешті зможу повернитися до своєї Соньки. І до сина, Корсана. Дивні імена в них тут. Але я звик. Чомусь навіть мені простіше їхні вимовляти, аніж ті, які були там, в моєму рідному світі. Хоча тепер цей світ став мені рідним, бо тут не пробую нікуди втекти.
Але як же я скучив за Сонею. Треба якось пробратися до неї. Хоч на кілька годин побачитися.
Корсан? Дуже рідкісне ім’я. Особливо на той час. Але ця Соня жила в рідному селі кора. І в моєму також. Але хто вона? Ніби ніхто ніколи не казав за якусь дівчину, яка була дружиною самого Пранта.
Треба буде в бабусі спитати. Вона тут давно живе і мала б знати всіх, хто тут колись жив.
І ось ще одне підтвердження того, що це – оригінал. Ніде ніколи не було повідомлень про такі чистки під час повстань. Я сам дізнався то випадково: бабуся якось згадала і я потім в архівах спробував то знайти. І знайшов. І справді всі, хто потрапив під чистку, були літніми людьми, що з ними сталось? Розстріляли…
Покидьки вони. Я дуже радий, що з’явився Прант сам в Макіті і звільнив її від їхнього панування.
Розділ V
6 січня 2092
Тут це просто звичайний вечір, як і завтра звичайний день. Я вже звик до того, що дуже мало чого сходиться з нашим. Навіть Новий Рік і той святкують в середині весни десь, на умовний день, коли «відкривається земля» — дуже землеробський час.
А Святвечора і Різдва нема. Але з Сонею ми святкуємо і перше, і друге. Точніше, минулого року я святкував сам, а вона приєдналася. Натомість цього року, коли я приїхав до неї, ми святкували вже вдвох – їй дуже сподобалося це свято і страви, які я приготував, і пісні – колядки. І маленькому Корсану, схоже, сподобалося. Хоча точно сказати не можу. Там в мене дітей не було. Тож він мій первісток. А як зрозуміти, що малюку щось подобається, я не знаю. Але Сонька сказала, що сподобалось. І я їй вірю.
А ще я нині познайомився з рідними Кора. І знаєте, якби я побачив їх раніше – ніколи б не сумнівався, що їхній син герой. Але що більш дивно – він чистий версемець. Але… через це якось важко його ненавидіти чи ще щось. Як і його батьків. І тепер зрозуміло, чого в них Соньці буде безпечно. Своїх ті версемці не чіпають. Але то дивно. Батьки Кора – діти перших версемців-переселенців у Макіту, ще як звичайні іммігранти. Вже через кілька років після версемської еміграції, сюди прибули перші загони імперського війська під приводом, що тут хтось побавив їхніх родичів всіх прав. Хоча то, звісно, було не так. Але це всього лиш привід. А причини зовсім інші – бажання захопити багаті макітські землі.
Перші переселенці на диво майже всі вийшли проти загарбницьких військ. За ці кілька років вони полюбили Макіту і не схотіли, аби якісь ідіоти спаплюжили цю землю і цей народ. Їм нічого не сталося, бо ж ці версемці хоч і виявилися противниками імператора, проте все ж версемці. Але це не завадило полонити внука перших переселенців. Бо він виявився «затятим бунтівником» і «версемцем за кров’ю, але макітянином по духу».
Його випадок не єдиний. Досить часто молодь, що виросла в таких сім’ях – нащадки перших переселенців, стають більшими патріотами Макіти, аніж будь-хто інший. Вони люблять країну, що приютила їхніх батьків чи дідів. І вони стали отакими «версемцями по крові, але макітянами по духу». І, виявляється, найчастіше оті партизанські села утворювали саме отакі версемці. Хоча… чого б то дивуватися, неначе в моїй рідній країні було мало таких, хто будучи представником іншої нації, виявлявся більшим патріотом України аніж корінні українці.
Але то таке.
Щось розписався нині дуже. Давно стільки не списував сторінок. Але то й не дивно. Я вже давно не мав стільки часу. Навіть як був мій новий рік. Але то й не дивно, то тільки в мене то кінець року. А в решти до кінця року ще добрих три місяці. А якщо зараз маю час, то варто згадати все, що сталося за цей рік.
***
Як я вже казав ще на початку року, ми задумали атакувати одну із копалень. Куди й відправилися одразу як перейшли до нової бази. До речі, справді досить гарне село: добре укріплене, особливо після того, як там ми попрацювали. І люди підтримують нас. Всім допомагають. Хто може тримати зброю – приєднався до повстання. А решта допомагає з харчами, з будівництвом. Навіть діти і ті по максимуму сприяють. Досить часто можуть грати роль чи розвідників чи провідників. Небезпечно, так, але вони самі ж того хочуть. І батьки не проти, буде потім чим хвалитися. Якщо ми переможемо. А знаючи потугу ворогів, навіть я в тому сумніваюся.
Але я знову відволікся. Так, про що я… Ага, копальні. Отже, два з чотирьох куренів пішли в рейд до тієї копальні. Ну і я звісно ж, а то засидівся вже в норі. І Соня зі мною. Я був проти того, але хлопці переконали, що вона буде в безпеці. Після цього піддався на вмовляння. За тиждень були на місці. Моли б швидше потрапити туди, але втратили один день, коли шалена гроза розійшлася. А потім таке вітрище піднялося, що дуби вивертало. Ми знайшли прихисток в хатині лісника, добрий дідусь, навіть не питав хто ми і куди йдемо. Хоча сам є з версемців, інших сюди і не ставили. Того вечора ми з Сонею з ним багато про що балакали. Спробую згадати, про що саме, хоча то вже добрих півроку тому було.
***
Дідусю? – спитала Соня, коли всі пішли спати. Чатувати ніхто не лишився, бо в таку погоду і поганий господар собаку не випустить на двір, а що вже казати за людей.
Що, донечко? – спитав лісник, хоча таке звертання звучало дещо смішно – він їй в дідусі швидше годився, а не в батьки.
Чому ви нас прийняли? Ми ж проти таких, як ви боремося.
Проти таких як я ви не боритеся. Навпаки багато підтримки від нас ви отримуєте.
Тобто?
Я сам один із тих, хто тут живе вже добрих шістдесят років. І мене можна вважати старим версемцем, а не новим.
Старі? Нові? Що Ви маєте на увазі, дідусю? – спитав цього разу я.
Старі, це ті, які першими сюди прибули. Ми прийшли не завойовувати. Ми втікали від Імперії. Шукали прихистку для нашої волі. Ми хотіли, аби наші діти були вільними людьми, хай навіть не версемцями, а макітянами, хатянами, каранцями чи маленцями. Нас не хвилювало, ким вони будуть, де вони житимуть. Нас хвилювало те, чи будуть вони вільними. І вони такими стали. Вони виросли на благодатних ґрунтах. На тій землі. Де виросли і ви – вільні макітяни. Це свята земля. Країна волі. Ми лишились тут жити. І ви прийняли нас такими, як ми є. а потім прийшли нові версемці – імперські люди. Загарбники. Вони не втікали, о ні, вони не втікали. Вони переслідували волю, нищили свободу, вбивали незалежність. Вони були рабами, а не вільним. А хіба рабу буде смакувати воля? Сумніваюся. Вона для них бридка на смак. Ось які нові версемці.
Чому ж ви тоді нас підтримуєте?
Я ж сказав, бо це країна волі, яку варто захищати від коршуна, що вирішив атакувати вас. Але є ще дещо.
Що саме? – спитала Соня.
Ти, хлопче – показав лісник на мене.
Тобто?
Дівчина – вона макітянка. Вона прекрасна лань. Але за потреби її копита можуть пробити кістку ворогові. Але ти не такий. Ти вовк. Зараз ви вдвох. І так буде до кінця життя. Твого. Бо вовки довго не живуть. Проти них спускають собак, які беруть не силою, а кількістю. І ти довго не проживеш. Можливо, цей рік буде останнім. А можливо побачиш, як над стінами Мерені підніметься чорне знамено. Стяг, який зараз несете ви. Це той прапор, який віддавна розвівався над стінами і Мерені, і всіх міст чи сіл Макіти. І тому цей колір не люблять версемці. Всі постання були під цим кольором. І ос знову саме такий стяг підняли над всім лісом. Але цей стяг буде останнє, що ти побачиш. Ти не переживеш версемців.
Що Ви таке страшне кажете йому? – раптом дуже тихо спитала Соня.
Я кажу, що бачу. Я старий і багато бачив, і багато знаю. Над ним висить знак смерті. Але він слабкий. І, може, навіть може зникнути і моє пророцтво не виповниться. Було б добре, аби саме так було, аби ваша дитина росла з батьком. Але боюсь, що це даремна надія. Але буде видно не доля керує людиною, а людина – долею.
***
Він напророкував мені смерть. Мені то потім довго не давало спокою. Але я пройшов вже не один бій і досі живий. А оте все має бути добре. І я побачив свого сина. І цього мені достатньо. Але не Соні. Вона досі пам’ятає ті слова. І часом серед ночі може плакати прижавшись до мене. І перед тим, як я маю йти, вона дуже не хоче мене відпускати. Вона боїться мене втратити. Але я не можу лишити цього. Я почав повстання і маю довести його до кінця.
***
Рейд на копальні був вдалим. Звільнили багатьох людей. Поповнили запаси як боєприпасів так і харчів. А ще знайшли кілька гарних карт – там були позначки всіх копалень місцевого ГУЛАГу. І ми вирішили по можливості скоро їх ліквідувати. Точніше копальні лишити, потім тут будуть шахти. Але прибрати концтабори ГУЛАГу.
Протягом наступного півроку ми здійснили до десяти подібних рейдів. Звільнили багатьох «ворогів імператора», знищили багатьох версемців. Ну і звісно ж отримали дуже велику прибавку до ціни наших голів. Я тепер справді побоююсь, що наше повстання повністю зруйнує економіку Імперії тільки тим, що хоча б десяток моїх хлопців потрапить у полон до імперських військ.
Але не тільки добре було за цей рік. За всі ці рейди ми втратили дуже багатьох хлопців. Особливо за останній перед першим снігом. Він був вдалим, бо досягли того, чого хотіли. Але й не вдалим. Бо десятьох людей втратили. Це дуже багато. Бо там де імперці можуть увесь полк стратити, м не маємо права хоча б сотні втратити, бо то завелика ціна свободи.
***
Але найголовніше, що Соня в безпеці. І якщо пророцтво не виконається, то я мав би з нею жити ще довго. Якщо… А якщо справдиться? Щ тоді? Як вона житиме сама, з дитиною? Вчора, коли про таке подумав, я їй сказав, що якщо щось зі мною станеться, то хай не горює довго. І спробує знайти когось, хто міг би бути гарним батьком нашому синові. Вона як то почула, ледь голову мені не розбила. І образилася дуже. Бо їй ніхто інший не треба то точно. А сина вона й сама виховає, коли що. А на заперечення, що син має мати батька, вона сказала, що Корсан і так має батька. Хоча й бачитиме його небагато, проте має справжнього батька. Я хотів було знову заперечити, але Сонька цитьнула мені й пригрозила, що ще більше образиться, якщо я продовжу далі.
20 червня 2092
Другий рік спротиву. Багато. Стільки всього сталося. і головне – нас підтримав народ. І цього справді достатньо. Ми маємо перемогти. Бо хоч які ті версемці сильні, але ми сильніші, бо на своїй землі.
От тільки очікуваної допомоги від інших країн ми не отримали. Вони нас підтримали. Але цього не досить! Повстання згасне, доки ті чиновники очухаються. Просто не витримаємо ми всього цього. А нам дуже потрібна підтримка. І не словом, а ділом. Хай навіть не військо. Але хоч дозвольте бажаючим приєднатися до нас. А ще ж не тільки Макіта під владою Імперії. Десятки народів. Але чому тільки ми боремося? Чи всі ті вже звиклися з роллю рабів? Якщо так і є, то чого ми не звиклися? Чого досить було малого спалаху спротиву, аби почала горіти вся країна? Та за ці два роки вже цілі регіони стали повстанськими. Люди самі скидали гніт. І вся Макіта стала осередками повстань. а ті міста, які ще мали стіни, взагалі перетворилися на імпровізовані фортеці. Які взяти буде нереально.
Але все рівно, чому лише макітяни боряться? Невже тільки їм потрібна воля?
6 серпня 2092
Нарешті хоча б якісь дії є від інших країн. Особливо сусідніх. Вони пішли в наступ проти імперських військ. І одночасно з тим почалося постання в поневолених країнах. Неначе зумисно того чекали. Але то не суть. Головне, що почалося повстання. І ми переможемо тепер точно, я в то вірю.
Вчора наші розвідники були під Мереною. Там добре так укріпився ворог. Свої війська з усієї Макіти туди стягуються. Але то й на краще. Самі ж звільняють країну. А потім разом їх і прихлопнемо.
Певно, треба там лишити постійних наглядачів, аби повідомили, коли останній ворог досередини зайде. А потім зберу всіх людей і потиху почнемо зільняти столицю: шмат за шматом.
7 листопада 2092
Все, ми під стінами Мерени. Точніше на межі столиці. Тут стоїть сильна застава. І треба вигадати, як би то її знищити. Хоча… застава тільки на вулицях знаходиться. Попід будинками нема. Тож можемо пройти через якийсь із будинків і вдарити в тил. А далі почати звільняти крок за кроком. Надіюсь втрати малі будуть при зачистці застави. Бо й так багато крові пролили. Але поки не можемо атакувати. Чому? Чекаємо союзні війська. Нас з когось дива перетворили в регулярний загін союзницької армії і тепер ми маємо підкорятися штабу армії. І командира нам свого приставили. Хоча хлоп гарний. Не такий, як і генерали. Він веде себе з нами як з рівними, а ті носа задирають. І сам так сварить той генштаб, що й нам додати нічого. На питання ого він так не любить генералів, наш офіційний командир відповів, що давно хотів він та кілька хлопців з його загону до нас податися, бо чув не одну історію про Макіту, і хотів аби ті історії знову стали реальністю. А для цього потрібно її звільнити. А ті бюрократи ніяк не могли дійти згоди, коли виступати, скільки військ в підтримку дати і подібне. І добровольців з війська одразу відправляли по частинах. Ось і його, Мешка, відправили ні з чим.
А потім назначили командиром над Прантом Вернінським. То ж треба таке вигадати. На його думку я значно досвідченіший за нього. І маю більше прав керувати СВОЇМ військом. Те ж саме думають і мої хлопці. Але нічого Мешку не роблять, бо поважають його хоча б за то, що він добровільно хотів до нас піти. Як і його сотня – всі ті, хто хотів добровольцем йти до нас.
І ще він пояснив, чого решта поневолених країн нас не підтримувала довго. очікували, що буде далі. І коли ми почали перемагати, то й підняли самі повстання. А ще попередив, аби ми самі спробували ввійти в місто і захопити всі органи влади. Чому? Інакше той, хто перший захопить ратушу, буде диктувати нам свої умови союзу. А отже ми можемо втратити і територію, і взагалі незалежність. Але ми й так хотіли першими бути в місті. Як і зачищати його. Тож за це він може бути спокійним.
От тільки які це союзники, якщо вони так і хочуть обрізати Макіту? Та вже краще самим все повстання бути, аніж мати таку-о підтримку. Але то таке. Хай тільки спробують заявити хоча б щось подібне – не подивлюся, що союзники, вріжу я слід по морді таких. Ми все здобули, а вони, покидьки, на готове полізли.
Родичи Кора? Їх легко знайти. І можна спитати в тих, хто тоді мав хоча б років 10 за таку собі Соннелу. Треба точно з’їздити в те містечко.
Але що він хотів сказати тим, що Різдва та Святвечора тут нема? Мої рідні постійно святкують таке. І саме так і виходить: шостого Святвечір, а сьомого Різдво. І за Новий Рік. Він подає місяці за своїм порядком. А того потрібно буде робити додаткові позначки за то, що всі місяці із січня по березень – то ще минулий рік для нас. Чи у нас по різному час йде? Хоча… я ж зважав в архівах спершу на місяці і дні, а потім вже на рік. А тому цілком можливо, що місяці йдуть однаково, але треба не забувати за різницю в роках.
І цей Мешко… Щось знайоме. Хоча, чого б то не знати Мешка? Він виступив зі своєю сотнею проти умов, які поставили союзники перед Макітою. І всю сотню було роззброєно, а на наступний день розстріляно. Як зрадника. Але чого не було Пранта? Він би точно не дозволив, аби Макіті щось зробили. Чи він вже мертвий… Це треба далі читати.
І ще одне. Корсан. Я вже так звик, що тата звуть Корсенко, а не Корсан, що забувсь справжнє ім’я. і роки підходять. Але дати не точно не знаю, тільки рік а в той час було близько п’яти Корсанів народжено. А тому хтозна, хто з них є сином Пранта. Шкода, що в тата вже не спитати. Є тільки його мати. Але я сумніваюся, що моя бабуся і є та Соннела.
Розділ VI
10 листопада 2092
Ну, нарешті. Вони тут. Я вже задовбався чекати. Але вони стоять тут вже день, а наказу атакувати немає. Мої хлопці вже викликаються самі йти на заставу, без підтримки. І Мешкові також не проти побити версемців. Але вони і далі нічого не кажуть. Якщо до ранку не буде наказу атакувати, я точно йду в місто зі своїми людьми. І Мешко може повести своїх, як не боїться покарання.
11 листопада 2092
Як і очікувалося. Жодного наказу. І я віддаю наказ своїм хлопцям йти в наступ за розробленим напередодні планом. Але часу не маю детально увесь план розписати. Скажу тільки, що частина партизан обійде через будинки і вдарить у тил, а решта атакуватиме в лоб.
Все, я побіг. Звечора напишу що там і як там.
***
Пробили заставу. І майже без втрат, на щастя. Добре допомогла Мешкова сотня. Вона мала кулеметів кілька ручних і Мешко передав їх тим, хто йшов у тил до ворога. І коли почалася кулеметна черга, ми також кинулися в атаку. Вже до обіду все закінчилося.
А зараз ми на півдорозі до центру. Союзники досі сперечаються, хто перший має увійти в місто. А тому доки ми маємо час, то повинні звільнити все місто. Подібні дії по всьому місту почалися. Ще раніше сюди було заслано багато підпільників і тепер вони починають звільняти доручені райони. А ми прискореним маршем йдемо до центру. Надіюсь, до ночі будемо перед ратушою.
***
Чудово, ми в центрі. Ратуша добре захищена. Навколо всієї площі стоять барикади. Але нас багато, значно більше, аніж було на початку. І ми точно переможемо. Лишилось ще не багато і вся Макіта буде вільною.
На щастя, союзники так і не побачили, що ми атакували столицю. А як і побачили, то не почали втручатися. Головне, аби зараз не поперлися типу допомагати. Мерена – наша, і я не дозволю, аби хоча б один чужинець ступив на цю землю без мого дозволу. Мешко та подібні до нього виняток. Вони вже стали своїми. Вони такі ж, як і ми. І ніхто з хлопців навіть в думках не має, аби запідозрити, що Мешко хоче зробити так, аби його країні дісталися нові землі. І я також йому вірю.
***
Ми за барикадами. Йдуть останні бої. Ще трохи, і місто буде звільнено повністю. Швидше б вже. Бо я втомився дуже. Увесь день пройшов у боях. І попередні були нічим не легші – часті вилазки ворога виснажували всіх, навіть регулярні війська, під орудою Мешка. Але нічого. Ще трішки.
***
Все, ми в ратуші. Починаємо зачищати будівлю. Мешкові хлопці оточили всі виходи. Ми ж йдемо крок за кроком все далі через мерію. Ворогів лишилось небагато. Але ніхто з них не здається. Атому і полонених не буде. Це точно. Та й навіть як здавалися б, ніхто з моїх хлопців не лишив би жодного імперця в живих. Зараз вони згадали всі свої образи. І ця ненависть дає їм сил рухатися далі. І я вже й не сумніваюся, що раптом щось піде не так. Ми переможемо. Вже точно.
***
Ура! Макіта вільна! Тепер жоден ворог не посміє вийти проти нас. І тепер макітяни керують у своєму домі, а не версемці. Над ратушою майорить чорний стяг. Прапор, який вже давно висить ледь не над кожним селом в країні. А за останні дні цих кольорів по Мерені побільшало дуже. Скрізь, де піднімалося повстання проти Імператора, з’являлося чорне знамено. Знамено свободи.
І Макіта тепер також країна волі, як то було колись.
Втрати були. І значні, нажаль. Але хлопці зараз не згадують тих втрат. Вони святкують відновлення своєї незалежності. В ту секунду, як один із моїх піднявся на дах, аби здерти паскудний червоний колів Версему, понад всією країною пронісся радіо-голос, який повідомляв всіх, що Макіта вже незалежна. Що вона нарешті повернула свою волю. І я тому радий не менше, аніж самі макітанці. Бо ця земля стала мені справді рідною, якою ніколи не була та далека Україна. Хоча, там вже й країни як такої нема, незалежна лише на словах. А насправді там давно вже керує Міжконтинентальний уряд.
12 листопада 2092
До ранку били салюти. Союзники відступили з нашої території. На січень 1970 року було назначено вибори глави уряду. А вже в червні наступного року буде обрано і уряд. А колишні партизанські війська стали основою майбутнього війська. А я, відповідно, став головнокомандувачем військових сил. І тимчасовим главою держави.
***
Прийшли посли від союзників. Вимагають плату за допомогу. На запитання що то за допомога, якщо навіть столицю ми самі звільнили, було нагло сказано, що їхні воїни також брали участь у звільненні столиці. І вказали на Мешка, який зараз стояв біля мене, бо раніше хотів провести переговори про те, аби я взяв його сотню до себе. Я був не проти. Регулярні сили мені потрібні точно. Але не лише я то вирішую.
Сам же Мешко сказав, що був тільки підрозділом повстанської армії. І показав наказ про те, що він має перейти під впорядкування Пранта Вернінського, тобто моє. І таємний наказ, за яким Мешко мав перейняти керівництво на себе. Але потім ще одну домовленість, вже між мною і ним, за якою я лишаюся командиром партизан. Тобто, офіційно Мешко звільняв столицю як підрозділ мого війська, через що не міг вважатися вояком жодної іншої країни, окрім Макіти.
Тож посли пішли ні з чим. А Макіта лишилась у своїх кордонах. Надіюсь, що саме так воно і буде.
***
Скорше б вже звільнитися від всіх цих справ і поїхати за Сонькою і Корсанчиком. Скучив дуже за ними, від Різдва не бачилися. А потім вже нічого не важливо. Я вижив, і то головне. Надіюсь, що не передчасно то кажу. А як і передчасно, то хоча б встигну побачити свою любу Соньку. Більш нічого не треба.
Прант – голова держави і війська? Тепер точно не повірять, бо справді жодного доказу тому немає. Окрім звернення до народу від його імені. Але може щось скоро має статися, через що після нього нічого не лишилося. Наприклад, минуло кілька днів і його вбив якийсь диверсант. Але це треба читати далі. Може щось знайду…
Дивно, далі вже наші, макітські лідери і дати. Як і почерк змінився. Той був дуже корявий, швидкий. А це рівний, чистий і ніби спокійний. Так, наче час є, і пише не на коліні, а за столом. Гляну, може то просто він мав час, тож писав макітськими літерами, а не звичними для нього…
Ні, це таки не він. Он далі ще новий почерк. Більш жіночий. Отже, таки справді з ним щось сталося. але що?
Але вже пізно. А завтра пари. Тож відкладу до вихідних. Там прочитаю до кінця нарешті. І напишу свою роботу. І хай тільки хтось спробує засумніватися, що то підробка.
Розділ VII
20 листопада 2019
Я й не знав, що Прант писав щоденника. Знайшов тільки оце зараз в його сумці. Я маю віддати і сумку, і цей щоденник Соннелі. Все ж це її власність тепер. І тоді десь скоро передам. Все рівно зараз до батьків направляюся. І там і її побачу. І принесу погану новину. Якось дивно помирав Прант. Він не хапався за життя. Єдине, що він сказав: «Шкода, що так її і не побачив востаннє». Таке відчуття, ніби він чекав цієї смерті. Знав, що помре. Можливо, тому останній два роки не боявся кидатися в найнебезпечніші атаки? Бо знав. Що все рівно скоро має померти. Але ні. Він постійно такий був. Жертвував всім задля цієї справи. Для нього Макіта чужа країна була. Я це знаю. Те, як він балакає, і оці символи, якими він записав все в щоденнику. Ніде такого не бачив і не чув я. Але певно як кінець його щоденника, напишу, як саме він помер.
***
Коли було все вирішено щодо виборів, назначені тимчасові керівники і передано тимчасово владу в руки Мешка, якому сам Прант дуже довіряв, як, загалом, і ми, наш командир вирішив їхати до Соннели – своєї дружини. І сина побачити. Скучив він за ними дуже. Останні дні часто чув від нього, що як тільки звільнить Мерену – плюне на все і поїде до сім’ї. та й втомився він. Дуже. Стільки всього було на його плечах.
Ми виїхали серед ночі два дні тому. З ним були тільки ми, найближчі соратники. Коли вже від’їхали на добру відстань від столиці, він дав дозвіл зупинитися і доспати решту ночі. На чатах він сам постоїть, бо щось йому не спиться. Таке з ним часом траплялося. Він тоді неначе пропадав з реальності, був дуже далеко. Іноді після таких ночей він міг сказати, що недовго йому тут лишилось, кличе його «Кромка». Що то таке він пояснив одразу ж – якщо не вдаватися у подробиці, то просто той світ. І тоді те ж саме було. Я надіявся. Що все так само як і минулі рази буде – просто пусті слова. Бо зараз Макіта існує лише заради нього. Він пропаде – не буде держави. А як і буде, то ласі на чуже добро сусіди відберуть всі. Але сталося не так як мало бути. Перед світанком він збудив всіх. Наказав озброїтися добре і чекати. Скільки не сказав. Але як виявилося, то було не дуже то й довго.
Як тільки з-за горизонту виглянуло сонце, ранкову тишу розірвав крик. І на нас всім скопом кинулися колишні союзники. Їх було небагато, всього якихось 50-60 чоловік. Але ми спали мло, були змучені. А того й не дивно, що боролися не в повну силу. Всі, окрім Пранта. Він боровся так, неначе і не було безсонної ночі. Я тоді захоплено дивився на нього. Жодна куля, здавалося, не брала його. Але це було помилкою. Ми, наснажені його прикладом, перемогли. Але він вже лежав ледь живий у траві. Його тіло мало з десяток отворів від куль. Ми кинулися були йому допомагати. Але він нас зупинив, підкликав усіх і попросив, аби ми пообіцяли, що будемо захищати його дружину і сина. Ми, звісно ж, пообіцяли це. Потім він попросив лишитися тільки мене. І передав оцього щоденника. І ще попросив розказати його Сонці, як він помер. І що він її дуже любить. І вибачитися, що так і не зміг виконати обіцянки повернутися живим – смерть його наздогнала швидше. Він помирав, але й далі був такий же міцний і життєрадісний. Потім сказав тихо, що дуже шкодує, що так і не побачив ще раз єдину дорогу йому істоту в цьому і його рідному світі. І все. Далі більш нічого не казав.
Я підкликав товаришів. Ми багнетами викопали для нього могилу глибоку, аби жоден покидьок не посмів порушити спокою єдиного справжнього героя Макіти. А наступного ранку розійшлися. Я пішов до рідних . Решта повернулася назад, аби попередити Мешка.
***
Зараз я сиджу в одному з невеличких сіл. Завтра зранку пройду половину дороги. І передам сумну звістку Соннелі – дружині Героя. Навіть не уявляю, як буде побиватися бідненька, вона ж його любить дуже. Але надіюсь, що вона витримає все. Вона сильна, я це знаю.
6 січня 1219 (2093)
Сліз вже не маю, всі виплакала. Рік минуло відтоді, як він був тут. І як я його бачила. Хто б подумав, що то буде востаннє.
Страшна звістка прийшла 21 листопада, в день, коли він мав би бути тут. І в який ми мали б святкувати день народження Корсанчика нашого. Але через цих підлих зрадників нічого цього не було. Вони покидьки і боягузи. Інакше про них нічого не скажеш.
Не лишилося в мене нікого тепер окрім Корсана. І Кора, який пообіцяв мене захищати. Він буде мені другом, дядьком моєму синові. І все. Більш нічого. Він то знає. І я то знаю. А решта… тиждень тому їх всіх Тимчасовий уряд оголосив зрадниками. Як і Мешка, про якого мій любий Прант писав тут. Всіх їх було роззброєно та розстріляно. А Кор змінив ім’я. Своє, і моє, і переконав змінити ім’я синові. Задля безпеки. Мене не мають знати. А вчора прийшла ще одна жахлива новина. Всіх, хто знав Пранта в лице було надіслано до кордонів Імперії. Де всіх і було вбито. Серед них багато було моїх друзів. Тепер справді в мене є лише мій син Корсан та мій помічник і захисник Кор. Хоча, я вірю, це Прант захищає мене. Бо він попросив Кора захищати.
Житиму я тут, і сина вирощу тут. Він знатиме, що його батько був героєм революції, але ніколи не знатиме, як його звати. Лише так він буде у безпеці.
***
А ці покидьки… Вони зруйнували все те, за що боровся Прант. Вони так обрізали Макіту, що надіюсь хоч половина лишилась з колишніх земель. І ще зачну території на півночі, де були ледь не всі шахти, було передано Імперії – нашим ворогам! .та яке вони право мали так робити? Це не їхні землі, аби ними так розпоряджатися.
20 листопада 2049 (2122)
Ось вже тридцять років, як його немає… Ці роки були дуже важкі. Я сама виховала свого сина. Виростила його таким, яким був його батько. І хоча він не знав, ким був його справжній батько, проте він завжди пишався тим, що він – його син. Але в його венах тече кров Пранта, людини з іншого світу, яка замість того, аби просто виживати в цьому світі, що він робив у тому, став національним героєм чужої для нього країни. І він звільнив цю країну. Його боялися вороги і ненавиділи ті. Хто був слабшим за нього. Однак були ті, хто ним захоплювався, хто за нього був ладен пройти через вогонь і воду, віддати душу самому дияволу (антагоніст у їхньому світові). І була я, яка його любила більше, аніж. Здавалося, здатна була любити. І люблю досі, хоча й минуло тридцять років від дня смерті.
Корсан став гарним журналістом. Його слів бояться більше, аніж будь-чиїх інших .бо він каже правду. І ще побачив увесь світ, як і його батько. Має дружину, і однорічного сина, якого він дуже любить. І виховує так, щоб з нього виріс справжній нащадок Пранта Вернінського. Хоча він і не знає про те, хто є його батько. І ніколи не дізнається. Про це знає окрім мене тільки Кор і цей щоденник.
Бути такого не може. Невже моя бабуся справді є оцією Соннелою? Хоча… так, вона ж Соня.
І це точно вона писала, останні два записи. Я почерк своєї бабусі добре знаю, бо жив у неї від десяти років, одразу після смерті батьків. Вони поїхали на відпочинок і не повернулися. Офіційною версією було те, що потрапили в ДТП і розбилися на смерть. Я бачив тільки труни. Їх не відкривали. Але бабуся і дідусь Кор були впевнені, що їх вбили зумисно, і того не хочуть показувати тіла рідним.
Дідусь Кор нас правді мені не рідний дідусь, я то знав завжди. Але не міг повірити, що ось в усіх є і дідусь, і бабуся, а в мене тільки бабуся Соня. Я в дитинстві вірив, що насправді дідусь учасник надтаємної космічної місії, а тому всі переконують мене. Що він помер, аби ні в кого не виникало питань, чого його так довго немає. Але потім я зрозумів. Що він таки справді помер. Бабуся щороку їздила кудись. Разом з дідусем Корем. І поверталася заплакана. Хоча досить часто вона могла пропасти там на цілий тиждень. Тоді за мною глядів тільки дідусь. А потім поверталася, очі веселі, сама спокійна, але погляд пустий та беземоційний.
А ще я колись бачив фото мого справжнього дідуся. Він був партизаном, я то знав. І зав, що помер в останні дні повстання. А тепер…
Я маю з’їздити до бабусі. Вже.
Епілог
Бабусю? – спитав я звечора.
Так внучку, — тихо відповіла вона.
А звідки ти взяла щоденника?
Я ж казала, що купила тобі. Я ж знаю, як ти любиш все, що стосується Пранта Вернінського.
Він, певно. Дуже дорогий.
Так, але мені для свого любого і єдиного внука нічого не шкода. А з чого питання?
Просто… Мені здається, що в тому зошиті я бачив і твої записи.
Звідки ж йому там взятися?
Ти записала.
Я знаю наскільки це стара книжка, тож в ній точно не писала б.
Точно?
Так
Тоді, можеш, будь ласка, сказати, як звали дідуся. І як він помер.
Нащо це тобі? – раптом дуже тихо спитала бабуся Соня. А очі наповнилися слізьми.
Хочу знати правду.
Мешичку, любий, зрозумій, правду тобі знати не бажано. Бо ти будеш в небезпеці.
Чому? Якщо він був звичайним партизаном, то чого я маю бути в небезпеці?
Бо він був не звичайним партизаном.
Як дідусь Кор?
Майже. Навіть Кор був меншим за нього.
Тобто, мій дідусь – Прант?
Я тобі того не казала, хлопче. Але…- вона оглянулася, підійшла до кожного вікна та дверей і прикрила їх. – Ти правий. Він справді є Прантом Вернінським. А я завжди була його Сонею.
Але чому ніколи нічого не казала за це? Ти ж дружина героя революції!
Тихше. Так, я його дружина. Але я й дружина того, кого піс ля революції оголосили зрадником.
Зрадником?
Так.
Але чому?
Бо він не схотів підкоритися союзникам. А Тимчасовий уряд підтримав союзні уряди. І підкорявся їм. Ось і було оголошено Пранта і всіх його соратників зрадниками. А про мене всі забули. Завдяки Кору. Він знищив будь-які згадки про мене. А тепер тільки він і знає, ким була я. і ким лишаюся досі.
Не розумію…
Твого діда убили, бо він не схотів віддавати території Макіти іншим державам. Як і всіх інших, бо вони могли виступити проти такого злочинного уряду. Навіть Мешка оголосили зрадником та союзником версемців. Він знав, що його це чекає, тож не боявся, як і його сотня. Єдине, що він сказав, що хоч як вони того добиваються, але правди не сховати. А потім землі Макіти передали Імперії. Після цього стало ясно, хто зрадник, а хто ні. Але не лишилося нікого, хто б міг повстати проти такого уряду. Ось він і далі керує нами. Змінюються лише лиця, а суть та ж сама.
І що робити?
Що?
Так.
Ти ж внук Пранта. Ти вільний. І ти можеш повести за собою людей.
А хто мені повірить?
Всі.
Я ніхто тут.
Ти гадаєш, що твій дідусь був кимось? Він взагалі був чужий у цьому світі. Але за ним пішли люди. Бо він не злякався заявити, що хтось робить не так. І ти не бійся.
Я спробую, бабусю.
***
Наприкінці семестру я захистив дипломну роботу. Успішно при тому. Я відкинув будь—які докази, що моє джерело може бути фальсифікатом. І довів, що Прант – реальний історичний персонаж. І що він – мій дідусь.
Все це дало резонанс у суспільстві. Особливо коли дізналося, хто стояв за вбивством їхнього героя. Почалися заворушення. Проти народу було кинуто війська, але вони залишилися вірні тільки одному головнокомандувачеві – Пранту Вернінському. А той, хто вбив генерала, зрадник. Хоча то дивно звучить, бо військо вже декілька раз повністю обновилося. Але, як виявилося, слова присяги лишилися все ті ж: «Я клянуся захищати народ Макіти від будь-яких зовнішніх та внутрішніх ворогів і служити тій справі, яку розпочав мій батько та отаман – Прант». Уряд програв. А Макіта нарешті стала вільною єдине, що ще потім сталося: всі історики кинулися вишукувати документи, за якими можна підтвердити. Що значні території за межами Макіти – справді макітські. А новий уряд на основі цих досліджень постановив про те, що домовленість, прийнята в грудні 2019 року не дійсна, так як там не було підпису глави держави чи його заступника, тобто, самого Пранта або ж Мешка.
***
І все. На цьому історія Визвольних повстань закінчуються точно. О тепер всі землі моєї Батьківщини є вільними. І надіюсь, що більше ніколи тут не буде жодного окупанта.
Ігор Татарин
