Благі одкровення нічних голосів

Днями, вперше в нашій державі, зусиллями Міжнародної літературно-мистецької Академії України, популярного чернігівського видавництва «Десна Поліграф», Казахського національного університету ім. аль-Фарабі, Клубу Абая (Алмати) в перекладі українською вийшла книжка прози видатного казахського письменника Роллана Сейсенбаєва «Нічні голоси. День, коли обвалився світ».

З казахської роман «Нічні голоси» переклали Олег Гончаренко і Сергій Дзюба, а оповідання «День, коли обрушився світ», опубліковане вже в журналі «Всесвіт», – Олег Гончаренко. Пропонуємо вашій увазі відгук про цю книжку знаного українського письменника, критика та перекладача Олега Гончаренка.

Не так давно довелося мені побачити передачу, в якій один із каналів українського телебачення проводив, як тепер модно казати, «флешмоб» серед молоді на вулицях Алмати, задаючи єдине запитання: «Що ви знаєте про Україну?». Мушу визнати, що казахська молодь ще й непогано показала себе, бо дехто гордо продекламував приказку: «Язик до Києва доведе!», а двійко згадали Тараса Шевченка…

Можна було б затіяти з того струс повітря «праведним обуренням», проте, по доброму осмисленні, спадає на думку те, що українські юнки та юнаки «плавали» б у темі зворотного опитування і набагато більше: за роки здобуття нашими країнами незалежності, зв’язки між народами, зокрема і культурні, обірвалися майже повністю.

“Нічні голоси. День, коли обвалився світ” – ЧИТАТИ ТУТ (книга)
Та й за часів Радянського Союзу чи ж аж так рясно родило нам на цій ниві? Що знали ми, українці про Казахстан? Підозрюю – те, що примусила завчити мало не напам’ять з «вікопомної» книги Леоніда Брежнєва «Цілина» комуністична пропагандистська машина…

Навіть мені, народженому у Казахстані, при всьому моєму жаданні дізнатися більше, вдалося тоді лише сяк-так познайомитися з геть спотвореними цензорськими «купюрами» творами Абая та з відшліфованими редакторами й інтерпретаторами до фальшивого блиску віршами Джамбула.

Багатовіковий пласт літератури мудрого народу бачився колись нами, як айсберг, у якого вся сутня частина чомусь була підводною – невидимою. Дещо можна було ще віднайти у російськомовних перекладах, але теж небагато і, звичайно ж, було воно також безжально вихолощеним «тлумачами». І все-таки прочитання в московському журналі віршів Олжаса Сулейменова, пригадую, сприймалося, немов справжнє Диво!

Що ж стосується прози, то ось тут-то і гула порожнечею справжня несходима «цілина»… Так, казахська проза, навіть співзвучна і сучасна тому сьогоденню, залишалася для українців невідомою, хоча і манливою, як степове чарівне марево. Наче втратив можливість відлунювати душам наш спільний Великий Степ!

Хвала Всевишньому, що ось зараз ми таки навертаємо одне до одного свої серця через слова і мислі наших добрих мудреців і будителів. І слава Богу, що маю можливість долучитися до того і я.

РОЛЛАН СЕЙСЕНБАЄВ – видатний казахський письменник, що вже тоді, за болота і тюрми «розвиненого соціалізму», якось сподобився зневажити і «партійність в літературі», і страх, і несвободу.

Він, увірвався у мій дивосвіт і світогляд першим же своїм твором, який мені вдалося перекладати – «День, коли обвалився світ», буремно, беззастережно, р’яно! Увірвався розпачливим криком маленького хлопчика, перше дитяче кохання якого влада, на власній предковічній землі, у горах Чингизтау, кинула на смерть – під випробовування термоядерної бомби! Увірвався він також і гнівними словами сивого аксакала, зверненими до майора, який тим лихом попереднього виселення аульчан (як виявилося, ще ближче до епіцентру вибуху!) керував: «А ти знаєш, казенна людино, що витримав цей народ? Ні, ти не знаєш цього. Ти не знаєш, що наша земля – це земля великих і святих людей!.. Віками жили ми у цьому степу, мирно кочуючи і нікого не ображаючи. Тут наші джайляу. Тут народився наш Абай. Потім він став невгодним властям, і за одну лише згадку його імені нас висилали до Ітжеккену – в Сибір. Потім розстріляли Шарикама, нашого великого поета і філософа, з котрим дружив ваш Лев Толстой, і знову – варто було казахові обмовитися про Шарикама, як він одразу ж опинявся у Сибіру. Найкращі люди помирали у засланні… Ось ти з Семипалатинська приїхав, так, уяви, – увесь наш степ від аулу до Семипалатинська був людським трупом укритий – голод, ти знаєш, що це таке? Ти знаєш скількох він викосив? А потому – війна. Скількох і вона забрала! Тут кожен другий джигіт у чужині загинув. А подивись, що їдять колгоспники, що на трудодень отримують… Та ми не живемо, а потерпаємо. Багато хто, не те що смак м’яса, вже і смак хліба забув. За кожного колгоспного барана головою можна поплатитися… Ти скажи, казенна людино, коли наш народ нарешті житиме? І чи буде він взагалі жити?.. Адже ти нас на смерть женеш… Хіба не так?».

Я недаремно наводжу цю цитату без скорочень – хочу, щоб якомога менше серед нас було, залишалося сліпих, глухих і бездушних «казенних людців».

Звичайно ж, малограмотний майор-фронтовик нічого не знав – навіть того, що і сам тоді йшов до власної страшної, повільної смерті…

Такі письменники, як Роллан Сейсенбаєв, мабуть, і приходять у цей світ, аби чужинці не так бездумно потому виконували злочинні накази, а серед рідних людей знаходилося багато більше «дурників», які, відринаючи криваві подачки можновладців, гордо би говорили: «Дуйсехан (чи хай інший якийсь ім’ярек…) подачок не бере!».

Сьогодні, Дорогий Читачу, до серця твого, за моєю допомогою, озивається дивовижний роман Сейсенбаєва «Нічні голоси», який насправді мали би ми прочитати ще тоді, у часи пріснопам’ятні… Не шукай тут фантазійних сюжетів і пригодницьких дійств: це – жагучий щоденник Сучасника, сповнений сумнівів і страждань, надій і мрій, величної віри і чорної зневіри, вічної любові й одвічної біди…

Не обманюймося тільки ж лише «зримим», бо суть цього твору – набуття навіть не досвіду, а чуття своєї вселенськості!

Ідея «ходіння в народ», яку начебто декларує ще від заспіву автор, як основоположну фабулу, звичайно ж, і для казаха, і для українця – чужа-чуженна. На відміну від дворян російської, англійської чи, скажімо, китайської літератур, українець-письменник і казах-письменник з народу ні в минулому, ні в сьогоденні ніколи й не виходили.

Оманливий «пошук письменником своєї дороги і почерку» – тут, здається, – лише розвідка боєм – продумана фікція-буфонада, на тлі якої явища і суть справжнього буття, долі і біди ліричних героїв проступають іще виразніше, різкіше… різкіше аж до болю нестерпного!

Тільки болем, Брате, і лікується незнання. Тільки болем, Сестро, нищиться і викорінюється байдужість.

Разом з автором озирнімося ж на гук сутінкової ефемерності і зоряної дійсності.

Нібито рушиться усе життя сестри загиблого друга…

Нібито гине, остаточно деградуючи, інший друг…

Нібито проходить повз світ і людей колишній герой, божевільний лейтенант-грузин…

Нібито геть невдало проживає своє життя попутник-номенклатурник…

Нібито даремно «донкіхотствує» однорукий аксакал-бухгалтер…

Нібито зневажує своєю любов’ю скалічений джигіт-фронтовик…

Нібито ламають хвороби та обставини двох старих «недругів»…

Нібито…

Але ж нічні голоси і не бувають веселими: на те вони й нічні!

У цій книзі, справді, немає веселих балад, але ті, що є, всі – життєстверджуючі!

Не переказуватиму вам їх наперед. Пройдіть і ви належний шлях, аби десь уже біля світанкового небокраю, будучи наснаженими та натхненними філософемами Роллана Сейсенбаєва, могли й ви зробити висновок, що найбільша темрява – саме перед досвітом, і що саме вночі люди накохують пісні та дітей.

Щасти Вам!

Олег Гончаренко,

письменник, перекладач

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?