Білий та чорний янголи на полотні Михайла Жука

У Чернігівському обласному художньому музеї ім. Г. Галагана представлено панно Михайла Жука «Біле і чорне». Це панно велике за розмірами — 207х310 см, виконане мішаною технікою на семи окремих аркушах грубого паперу. Художник використав тут гуаш, пастель, акварель.

У центральній частині загадкова композиція: худорлявий, темноволосий юнак із чорними крилами, що грає на сопілці якусь журну мелодію, і світловолоса, тендітна дівчина з білими крилами ніби повільно проходять повз «велике вікно», що підкреслюється поясним зображенням фігур і темними смугами, що поділяють усе панно на чотири частини (ніби віконна рама). Навколо цих пів-фігур — буяння квітучих рослин. Мелодія сопілки мовби переливається с листка на листок, по стеблах до верхівок квітів і, переплітаючись із клубами різнокольорових хмаринок чи диму, піднімається в небо, з’єднується і утворює над пів-фігурами центральних персонажів у легкому одязі, подібному до античних тунік, стрімку арку у вигляді незгасаючої свічі. А цей Образ завжди і у всіх народів був образом незгасаючої душі, спрямованої до пізнання Бога, всесвіту, сенсу життя.

Зовнішність юнака — це риси двадцятирічного Павла Тичини, який навчався малюванню в Чернігівській духовній семінарії і був кращим учнем Михайла Жука. А образ «білого янгола» має портретну схожість із Поліною Коновал — донькою чернігівського поета і драматурга І.О. Вороньківського, яка була першим юнацьким коханням П.Тичини.

Художник Михайло Жук знав історію нещасливого кохання своїх учнів і творчо використав їхні портретні риси, античний міф про Орфея і символізм квітів у зображенні свого погляду на суть гармонії всесвіту.

У композиції «Білого і чорного» співіснують два світи. Білого янгола художник зобразив із молитовно складеними руками, у статичній позі: крила згорнуті й очі додолу. Але, усупереч загальній покорі образу, у ньому вбачаєш такі риси, які, здається, не повинні пасувати янголу. Це жорстокість, відчуженість, рішучість, може, навіть фанатичність.

Поруч чорний янгол, як античний Орфей, граючи на музичних інструментах, може творити своєю чарівною грою в природі різні дива. Цей янгол виглядає добрішим, мудрішим, людяним. Мелодія його сопілки —це мелодія його душі, для якої неприродні зло, заздрощі, свавілля, хаос. Він дарує світ любові, добра і краси всім. Це образ творця, художника.

Із передісторії. Павло Тичина в той час був учнем Жука. Михайло Іванович знав про ту історію кохання. Сестри Коновал Інна (він звав її Нюсею) і Поля були для поета першою любов’ю. Коли серед безлічі різновидів цього великого почуття можна було б виділити любов літературну, то саме така любов заволоділа двадцятилітнім

чернігівським семінаристом, який прочитав свої перші вірші на поетичному вечорі в помешканні Івана Коновала (Вороньківського) й одразу натрапив на гостро-ніжних доньок Івана Омеляновича. Поля налітала на молодого поета, звинувачуючи його в наслідуванні, символізмі та ще в чомусь. Інна стала на захист юнака. Так і супроводжували відтоді вони його писання:одна — суворою вимогливістю, друга — ласкавою підтримкою, але поет — о незбагненність людської природи! — більше хилився до суворої, не міг викинути її з душі навіть після останньої між ними розмови, про яку ніхто не знав, окрім них двох, і про яку поет згадав лиш у лютому 1936 року, знайшовши серед своїх паперів довгастий аркушик із редакційного блокнота й на тому аркушику вірш:

Ми — тлі закон священнодійний,

Ми всі в тривогах панахид.

Наш вид натхненно-мелодійний,

Як твій, о земле-мати, вид.

То в смутку ми, як дим кадильний,

То ми цвітем, як цвіт-огонь!

Мотив таїться надмогильний

В молебні стулених долонь.

Той свій давній вірш поет обписав олівчиком уже в 36-му році: «Написано коли? Хтозна коли. У кожнім разі, після останньої розмови з сестрою Інни. Тобто в Києві 1913-го, певне, року. На це вказує і аркушик із блокнота, а я ж тоді саме в редакції служив. Невже я такий у самого себе закоханий, що ще й вірші свої описую коментарями? Ні, це просто згадались давні роки. Давні, брате, роки».

Запис зі щоденника від 24 квітня 1920 року: «Померла Нюся. Від сухот. От тепер для мене Поля не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю. Ні та, ні друга, звичайно, цього не бачили».

Тичина помилявся — Поліна існуватиме для нього ще довго. Вона вийшла заміж за інженера, знайомого Тичини по Чернігову. Але в 30-х роках Поля знайшла Павла в Харкові: почались арешти, вона просила, щоб Павло виручив з тюрми її брата.

Потім вона шукала його, коли він уже жив у Києві на тодішній вулиці Леніна, а вона поруч, на Чапаєва. Збереглися її записки: «Павлусь! Мені дуже треба тебе побачити, зайди до мене? Я з дитиною у Києві тільки удвох».

Він був тоді офіційно не розписаний зі своєю Лідою і приходив. Донька Полі запам’ятала його. Згодом вона працювала в київському музеї поета.

Газета «Світ-інфо», Чернігів, 17. 08. 2017

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?