Продовження. Початок ТУТ.
Наша делегація біля Конгресу США
Журналісти в Конгресі США — як у себе вдома. Тут творяться закони, за якими живе вся держава, але творяться вони під пильним наглядом засобів інформації. Містер Роберт Петерсон, який очолює Галерею преси Сенату, повідомляє нам про відмінність цієї організації від наших усіляких прес-служб. Виявилося, що галерея є громадською організацією самих журналістів і не підпорядкована Сенатові. Тобто з боку Сенату не може бути й мови про якийсь диктат, відмову журналістам в акредитації. Акредитує їх сама Галерея. А Сенат і Палата представників зобов’язані бути абсолютно відкритими для медіа.
Нам влаштували відвідини засідання Сенату США. Ішло обговорення чергового законопроекту. Нас зацікавила публіка, кілька десятків людей, що сиділи на одній із галерей Сенату й дивилися засідання. Виявилося, що це туристи, які прогулювалися столицею. І кожен громадянин США може вільно зайти на засідання парламенту, для цього досить звернутися на Капітолії в офіс сенатора від свого штату.
А ця чарівна міс — офіцер охорони Конгресу. Ми запитали в неї, чи можна фотографували таку поважну персону. У відповідь була ця по-американськи сяюча усмішка: звичайно, можна!
Дзеркало для суспільства
Одна з точок нашої програми — Товариство редакторів американських газет. Об’єднує, насамперед, редакторів щоденних газет, яких у країні налічувалося 1600, від маленьких містечкових до таких гігантів, як «Нью-Йорк таймс», «Вашингтон пост», «США сьогодні». Крім того, видавалося десь 15 тисяч тижневих газет, усіляких видань за інтересами. Більшість газет була й в Інтернеті. Але ні він, ні могутнє телебачення не відбили в американців звички до сімейного читання преси.
Репортерський комітет за свободу слова. Складається із самих журналістів, видавців, юристів, займається допомогою журналістам і редакціям у судових справах щодо позовів до них, а також у позовах журналістів щодо доступу до інформації. Усі послуги комітету безкоштовні, кошти комітет має від добровільних пожертв, насамперед, від самих медіа.
Дуже принциповий момент. У США, на відміну від України, саме позивач має довести в суді, що про нього в ЗМІ оприлюднена якась неправда, наклеп. У нас же ЗМІ мають доводити, що вони надрукували правду. Державним службовцям США взагалі заборонено подавати позови до суду щодо публікацій про їхню професійну діяльність. Оскільки людина зголосилася на державну посаду, вона повинна бути готова до пильної уваги до неї з боку ЗМІ.
А якщо позивач до медіа програв суд, він може отримати контрпозов, миттю стати відповідачем і заплатити солідну суму штрафу, щоб не кортіло «зі спортивного інтересу» судитися з медіа.
Ще одне болюче для нас питання — безпека журналістів. Ми розповіли американцям, що в Україні на той момент за кілька останніх років було вбито понад 20 журналістів. Поставили запитання, скільки журналістів загинуло в США за останній рік, враховуючи, що тут у кілька разів більше населення і величезна армія журналістів. Це виявилося одним із тих дивних для господарів запитань, якими ми інколи ставили їх у глухий кут. Ми отримали дивовижну відповідь: останній журналіст загинув у США при виконанні службових обов’язків 25 років тому.
Музей новин. Цей недавно відкритий столичний музей став і музеєм світової журналістики, її історії від древньоєгипетських папірусів і вавилонських глиняних табличок до сучасних телестудій (одна з таких обладнана просто в музеї).
У сквері біля музею — експозиція під відкритим небом. Це Музей геноциду проти людства. Серед його експонатів — шматок Берлінської стіни, демонтованої в 1989 році, бруківка Варшавського гетто, човен, на якому втікали біженці з Куби, «комуністичного раю». Потрапив сюди і наш колишній радянський експонат — пам’ятник Леніну, демонтований за кілька років до цього в Санкт-Петербурзі. Утім американці самокритично розмістили в Музеї і свій експонат — двері тюрми, у якій перебував у 60-ті роки Мартін Лютер Кінг.
Алеями цього музею ходять туристи, чимало школярів.
Зі столиці США — у столицю світу
Ми попрощалися з Вашингтоном із найкращими почуттями та спогадами про це красиве місто. Перед цим був ще прийом у посольстві України в США. У цьому старовинному особняку не раз зупинявся Джордж Вашингтон. Працівники посольства обладнали тут його меморіальну кімнату.
Зустріч з українською діаспорою в посольстві
На прийомі ми зустрілися з працівниками посольства та представниками української діаспори США. Мені й пані Катерині
Зеленській доручили зробити невеликі доповіді про стан мас-медіа в Україні, нас доповнили колеги. Вийшла імпровізована прес-конференція, на якій ми відповідали на багато запитань, і не лише про пресу, а й загалом про Україну. Потім була вечеря в залі посольства з традиційними українськими варениками.
Наостанок ми поблукали мальовничими парками та вулицями столиці. Відвідали знамениту Вашингтонську галерею мистецтв. Тут стільки шедеврів, у тому числі картини французьких імпресіоністів Ренуара, Моне, Дега, Матісса.
…У Нью-Йорк ми прилетіли ввечері. Ось одне незабутнє враження. Коли літак іде на посадку, то здається, що це земля піднімається до неба, до тебе. Так от, при посадці в Нью-Йорку на нас знизу раптом піднявся справжній океан електричних вогнів, у який ми ніби занурювалися.
У столиці світу ми пробули три дні, із яких лише п’ятниця була робочою. Решта — це знайомство з гігантським Вавилоном на Гудзоні, як сказав про улюблене місто його співець, талановитий американський письменник О. Генрі.
Ми побували в редакціях двох українських газет — «Свобода» і «Національна трибуна». Дата народження «Свободи» — 15 вересня 1893 року. Газета і її видавець — Український народний союз — ровесники першої української еміграції до США. Газета переживала не кращі часи. Тираж падав, українська молодь країни швидко ставала англомовною, українська для неї — це вже друга мова. Колись потужна українська діаспора американізується, розпорошується. Ветерани відходять, а молодої крові замало. Тому українці Америки воліли б, аби їхня діаспора поповнювалася молоддю з України, яка б приїжджала на якийсь час, щоб заробити, побачити світ, потім повернутися додому. І воліла б бачити тут патріотичну молодь, а не просто заробітчан.
Легально потрапити на проживання в Америку не так просто, зате повно нелегалів, у тому числі з колишнього СРСР. Звичайно, вони не будуть активні в громадському житті діаспори хоча б через те, що воліють «не висовуватися», а ще тому, що серед них чимало зденаціоналізованих осіб.
Ми мешкали в готелів «Лавс Нью-Йорк» на Манхеттені, тобто в самісінькому центрі величезного міста. Після просторого Вашингтона Нью-Йорк, особливо Манхеттен, дещо приголомшує, психологічно тисне. Насамперед, оті знамениті «кам’яні джунглі, незвичне та некомфортне відчуття вулиці-ущелини серед хмарочосів, посеред яких ти загубився, ряди вулиць із колонадами 30—40-поверхових і вище будинків. Хоча про все це стільки чули! Знаменитий Бродвей із його численними театрами. Уолл-стріт — зовні нічим непримітна вулиця, на якій утім зосереджені головні багатства світу, розкішна П’ята авеню.
Гуляючи, за звичкою, наодинці містом, я трохи заблукав, але врешті знайшов дорогу до готелю. Адже Манхеттен побудований унікально чітко. Цей острів, розташований із півночі на південь, має довжину 21 кілометр, ширину 3,7 кілометра. І він, як під лінійку, розграфлений горизонтальними та вертикальними вулицями. Із півночі на південь уздовж острова йдуть авеню, а впоперек, зі сходу на захід, — стріти.
У Нью-Йорку я зустрівся зі своїм знайомим паном Миколою Турецьким (нині, на жаль, покійним). Він історик, уже багато років мешкав у США. Одружився з емігранткою з Чернігова пані Тетяною. У неділю пан Микола запитав, що б мені особливо хотілося побачити в Нью-Йорку? Я відповів, що хочу поїхати до знаменитої на весь світ Статуї Свободи. І ось ми вдвох вирушили на південний кінець Манхеттена, де його омивають води затоки Атлантики.
Приїжджаємо автобусом до океанського порту. Спекотний день. Тисячі туристів зі всього світу. Довга черга за квитками на пором, що доставляє туристів до розташованого неподалік у затоці острівця, на якому й розміщена Статуя Свободи.
Манхеттен, порт: вуличні акробати
Людей у черзі розважають вуличні музиканти, акробати. Останні — це кілька молодих хлопців, білих і чорношкірих, котрі демонструють гарні акробатичні вправи, а потім хором скандують: «Якщо не будете випивати, курити, вживати наркотики, будете такими ж красивими і здоровими, як ми». Наочна агітація за здоровий спосіб життя, який культивується в Америці на кожному кроці. Куріння вже швидко виходило з моди, а палити на вулицях просто вважається непристойним.
Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо», Чернігів. Фото автора
Перша частина розповіді Американська фантазія, або Як я гостював у США
