… А хтось народжується й під парасолькою

Літературні читання серед тижня. Михайло Блехман. Парасолька

Хтось народжується в сорочці, хтось – зі срібною ложкою в роті. А я? Я – народився під парасолькою.

Автор

Літак приземлився, але ніхто не зааплодував, хіба що подумки. «У нас зазвичай аплодують», – подумав я і – теж подумки – посміхнувся займенникові, що давно став особовим – чи особистим?

Я не був у себе більше, ніж вічність. Послухайте, ви ж не думаєте, що вічність – вічна і нескінченна. Куди вже їй, згодні?

А з іншого боку, як можна, вибачте за риторичне запитання, не бувати там, де тебе не може не бути? Звичайно ж мене – ви мене зрозуміли.

Дощу не було – вже і ще. Про дощ кажуть, що він іде, – дивна, доповім я вам, хода. Я похитав головою – так хиталося тільки після повернення – і пішов до тролейбуса. Зупинка була все там же, ось вам і вічність.

Я приїхав до себе, мені це було зрозуміло, а чи зрозуміло всім навколо – хто знає… Хоча знати хотілося, інакше зрозуміле ставало незрозумілим. З ним, зрозумілим, завжди так: внутрішнє відчуття вимагає зовнішньої підтримки, інакше тверде «так» розм’якшується і перетворюється на «ні» – чомусь зовсім не м’яке, а ще більш тверде, ніж те первісне «так».

Навколо – на зупинці та на протилежному боці – всі були з парасольками, і я розкрив свою. Розкрив, щоб їм з-під парасольок було ясно, що я – свій, а вони для мене, в свою чергу – мої. Власне, і не розкривав навіть, адже моя парасолька завжди була розкритою. Ну, не завжди, але напевно вже давним-давно, і це «вже» виглядало – принаймні для мене – як самісіньке нескінченне «ще». Моє скептичне ставлення до вічності і її атрибутів вам тепер уже відоме.

На мене не дивилися. Саме так, ви не помилилися в частці «не». Одні – пасивно, інші – судячи з усього, через ручку моєї парасольки – активно: вона, ручка, була не такою, як у явного більшості оточуючих, звідси й активність. Я – тепер подумки – похитав головою: дивно, адже ручка залишається ручкою незалежно від форми. За великим рахунком, форма у всіх парасольок – спільна. Головне – функція, вона і диктує форму. Не навпаки ж, згодні?

Втім, кому його виписати, цей великий рахунок?..

Перепрошую, забув сказати відразу після назви: я приїхав відсвяткувати один з найважливіших моїх ювілеїв – круглу дату з тих пір, як я твердо вирішив взяти в руки і розкрити парасольку. «От так мова! – подумав я. – Дата, на відміну від суми, ніколи не буває «кругленькою». А ось сума буває круглою, це з пам’яті не витиралася.

Я сів у вічний тролейбус, тримаючи парасольку так, щоб ручка, яка мене видавала, була зовсім непомітною.

Але вона була помітна, і тому видавала. Далася їм ця ручка… Я – свій, у нас принципово загальне – наявність парасольки, до того ж я не звертаю увагу на їхні ручки, тож чому вони звертають увагу на мою, вголос або подумки називаючи неправильною? Для одних – за формою, для інших – взагалі за суттю.

Змінити парасольку я, звичайно, міг, але який сенс, якщо ручка все одно буде такою ж. А в них, у тих, для кого я колись – сьогодні ось ювілей – вирішив бути своїм, форма ручок була однаково правильною, хоча для багатьох парасолька давно перестала бути причиною свята, залишившись не більше ніж засобом сховатися від дощу.

Найближчий ресторан – здається, невічний – був, тобто, звичайно, виявився недалеко від тролейбусної зупинки, але небо встигло презирливо розреготатися з-під своїх сіро-чорних патлів і вилити на всіх нас – я підкреслив особистий займенник – вилити на нас усю свою вічно холодну гидливість.

Майже всі столики були зайняті, поруч з ними сушилося пара-трійка мокрих парасольок. В основному ж відвідувачі кидали їх хто куди – біля входу, під стіл, взагалі де й куди завгодно.

Я притулив свій до єдиного вільного столика біля вікна. Обожнюю сидіти біля вікна – ви знаєте, якщо читали. Ні, навряд чи, у мене читачів небагато, тому ймовірність невелика.

Втім, можливо, ви – з небагатьох?

– У вас не зайнято? – почув я.

Пиво ще не принесли, залишався час записати в блокнот нову метафору, досить несподівану.

Метафори завжди несподівані, скільки їх ні чекай. Хоча, кажуть, чим більше їх очікуєш, тим кожна виявляється несподіванішою. А з іншого боку, якщо їх не чекати, то звідки ж їм узятися? Точніше, не кажуть, а – кажу.

У мене було зайнято, але як тут відмовиш. Я за звичкою сховав блокнот і ручку, і він сів, попередньо витерши носовою хусткою зовсім промокле волосся.

– Ви, як я бачу, з парасолькою, – зауважив мій співрозмовник.

Я посміхнувся, і було чого: згадка про парасольку мені завжди приємна, адже справа, як ви вже зрозуміли, зовсім не в дощу.

Він теж замовив пиво, і нам принесли по кухлю – обом світлого.

– Ви – без, – зауважив я, – але це не заважає нам сидіти за одним столиком і пити одне й те ж пиво, нехай і з різних кухлів. Тим більше – абсолютно схожих.

Він відпив, не поспішаючи, і завів розмову:

– Тут пиво водою не розбавляють. Я пив розбавлене, але це було в іншому просторі і часі. Пам’ятаєте?

Вам відомо, що я думаю про вічність.

Я кивнув:

– Причому незалежно від того, наливали нам його в кухоль вручну або воно само лилося в стакан з автомату. Цікаво, на якому етапі в пиво потрапляла вода?

Ми відкусили кожен від своєї рибки, і він продовжив:

– Вам це все ще цікаво? У мене від того, що було так давно, післясмаку не залишається… На жаль чи на щастя. Все ж таки на щастя, хоча в чомусь і на жаль. А ось краще скажіть: чи знаєте ви, від якого слова походить «парасолька»? – змінив він вічну тему, на щастя, без найменшого напруження не звертаючи увагу на форму моєї ручки – ручки моєї парасольки.

Та ні, чому на щастя? Просто не звертав – з деяких пір така неувага перестало бути для мене щастям, і це дійсно було на щастя.

Я сьорбнув і припустив:

– Мабуть, від якоїсь великої парасолі?

Якщо вдуматися – не перестало. Замислюватися не хотілося, але доводилося. Таке щастя не може не бути тимчасовим. «Можна подумати, що інше – може», – подумки махнув я рукою.

Тепер посміхнувся він:

– От бачите, ви носите те, чийого походження не знаєте. Добре, я вам розповім. Парасолька походить зовсім не від якоїсь там парасолі. Втім, ви не самотні, мало хто знає, що парасолька означає захист від сонця. Ви, і багато хто ще, закриваєтеся не від сонця, а від дощу.

Пиво практично не било в голову.

«Дивно, – подумав я. – Розбавлене било, я точно пам’ятаю. Напевно, тому, що через велику кількість води його доводилося випивати багато».

– До речі, навіщо вам парасолька? – запитав він. – Чи тільки і стільки від дощу?

– Розумієте, – відповів я, розуміючи, що він навряд чи зрозуміє, і будучи впевненим, що не зрозуміти неможливо, – розумієте, для мене це – справа принципу. А ось для всіх інших, як я розумію – ні, тому парасольки валяються де попало, і символами бути давно перестали. Мабуть, люди вважають, що неможливо носити над собою символ, коли ллє такий дощ.

– Але ж дощі були вічно, а символом парасолька стала не відразу. Хіба що майже відразу перестала ним бути…

Я ще раз відпив нерозбавленого пива і подивився у вікно. Там всі було з парасольками, от тільки ручки були не такими, як моя. Ручка неминуче видає власника, так повелося майже вічність тому. Про це багато написано, я знаю напевно.

– Якщо форму ручки змінити не вдається або не хочеться – а це ж одне й те саме – то чи не піддати сумнів головне – власне парасольку? – посміхнувся співрозмовник.

Ні, не посміхався, просто запитав.

Йому легко питати, – подумки відповів я на нериторичне запитання.

Цікаво, подумав я, чи бувають риторичними відповіді?

Ми попрощалися. Кажуть, англійці йдуть, не попрощавшись. Цікаве спостереження. Цікаве тим, що я не читав про жодного англійця, який би не прощався. А ви?

– На мою думку, – сказав я співрозмовникові, який замовив собі, здається, кави, – вам парасолька потрібніша. Принаймні у функціональному плані. Беріть, не пошкодуєте.

Він кивнув і відповів:

– Дякую! Адже для всіх оточуючих я не свій просто тому, що я – один з них, з тих, що оточують вас.

Я ходив по вулицях мого не вічного, але вічно мого міста, і навколо майже всі були з парасольками. Я вимокнув до нитки, але звідки взятися функції там, де немає символу? Уточнюю: що користі від такої функції?

Символ дивився на мене з кожної калюжі і калюжки – вічних, як тролейбус, який курсує між аеропортом і рестораном, між ще і вже.

Як самі ці безмовні, але цілком багатозначні прислівники. Я маю на увазі справжню, а не удавану багатозначність. Удаваного – напрочуд багато, навіть забагато, а мені того, чого багато, на жаль, недостатньо. Чи на щастя?

Капелюшний магазин був ще відкритий, хоча в такий час від «ще» залишаються самі спогади і його місце займає те саме «вже», яке багатьом здається вічним. Втім, вам відоме моє ставлення до вічності.

– Доведеться закриватися, – зітхнув господар, все ж таки трохи підбадьорений моїм інтересом: мені дійсно було цікаво: капелюхи були чудові, а головне – у капелюха немає ручки.

– Навіщо ви так?, – заспокійливо зауважив я.

Хоча знав майже напевно: чим більше заспокоюєш, тим неспокійніше відчуває себе той, кого заспокоюєш. Адже будь-яке заспокоєння є функціональним, у ньому відсутній символ. У капелюсі, до речі, теж, але ж це – його плюс?

– Капелюхи не користуються попитом, – знову зітхнув мій новий співрозмовник. – Вийшли з моди, коли в моду війшли парасольки.

Я купив шкіряний капелюх – він добре захищає від дощу. Правда, іноді його зриває вітер, але я вирішив, що звикну. Звик же колись до дощу, який невгамовно стукотів по парасольці. Ось і ювілей сьогодні відзначив.

Ми вийшли з магазину разом. Він клацнув парасолькою і пішов до тролейбусної зупинки. Звідти, абсолютно не по-англійськи, помахав мені рукою на прощання. Я перейшов на протилежний бік вулиці і пішов до своєї.

Рукою не махалося. Напевно, за звичкою: зовсім нещодавно я не випускав з неї парасольку.

Літак приземлився, і все заплескали, причому не тільки подумки. «У нас зазвичай не плескають», – подумав я і – теж подумки – посміхнувся займенникові, який давно став особистим.

Вдома мене чекала запасна парасолька. Дощ у наших краях трапляється і часто, і густо, але справа ж не в дощу.

Михайло Блехман. Монреаль. Червень 2018 р.

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?