50 років роману Олеся Гончара «Собор»

У січні 1968 року, в першому номері столичного журналу «Вітчизна», головному часописі Спілки письменників України, вийшов роман Олеся Гончара «Собор».

Того ж року він був виданий окремими книжками в головному спілчанському видавництві «Радянський письменник» і не менш престижному — «Дніпро». Тиражі журналу й цих книг, як і належить у ті «читаючі» й майже ще дотелевізорні часи, були, як на нашу пору, фантастичними: в «Радянському письменнику» — 115 тисяч, у «Дніпрі» — 300 тисяч!

Роман викликав оглушливий резонанс у суспільстві, офіційно був визнаний «антирадянським», і потім майже 20 років його не видавали.

Про всю цю колотнечу довкола роману — трохи нижче. А зараз про головного героя твору — сам собор. Так, саме собор, старовинний, козацький, дерев’яний, унікальної архітектури.

У романі чітко окреслені місце дії. Це околиця Дніпропетровська, його передмістя, робітниче селище, яке автор умовно назвав Зачіплянка, але реально — це селище, теж передмістя, Ломівка, де 3 квітня 1918 року народився письменник. Оже, скоро відзначатимемо 100-річний ювілей.

Олесь Гончар

Прототип собору — знаменитий Троїцький собор у місті Новомосковську. Тут, поблизу собору, теж певний час мешкав письменник. А самі міста Дніпропетровськ і Новомосковськ не просто поєднані, а навіть якось «переплутані» в історії. Вважається, що виникли у XVIII столітті. Причому Дніпропетровськ (до революції — Катеринослав) спершу розташовувався далі від річки Дніпро, на її лівому березі. Але потім, через затоплення цього низового берега, місто було перенесене на вищий правий берег. У свою чергу, лівобережне повітове місто перемістили трохи далі від ріки, на місце давнього козацького поселення Самар (або Самара, за назвою тутешньої річки). Певний час називалося саме так, потім — Новоселиця. Але 1794 року указом імператриці Росії Катерини Другої місту була дана назва Новомосковськ.

Принагідно: якщо стосунки з Росією, Москвою і далі йтимуть ось так, війною, то постане питання про перейменування і Новомосковська — вже не «декомунізація», а «демосковизація». І тут, можливо, згодяться якісь старі назви, хіба окрім Самари, бо саме в Росії є таке місто на Волзі.

Цей географічний відступ ось до чого. Річ у тому, що, говорячи зараз про особисте сприйняття творчості Гончара й «Собору», маю сказати, що сам СОБОР я сприймав дуже зримо, ще до прочитання роману, але точно в той самий час. У листопаді 1967 року я був призваний до армії. Перші півроку служив у Горьковській області, в артилерійській бригаді. Одночасно це була навчальна частина (як говорили — «учебка»), тобто школа сержантів. Після її закінчення, тобто після піврічної служби, ми, сержанти-артилеристи, далі мали служити «від Москви до самих до околиць», по всьому Союзу, від Балтії до Сахаліну. Мені та ще кільком однополчанам пощастило: нас направили в місто Новомосковськ. Там я і прослужив в артилерійському полку сержантом, командиром відділення, постріляв з усяких гармат на полігонах (між іншим, їздили на навчання й на Чернігівщину). І служба ця тривала від травня 1968-го до самої демобілізації на початку грудня 1969-го.

Після суворого, морозяного Поволжя ми потрапили в український рай. Чарівне саме місто над Самарою, попри значну індустріалізацію, все ж типове українське південне провінційне місто. Утім, немале, десь як Ніжин за населенням. Благодатний край, трохи південніше середини України, де росло й росте все. Уперше в житті я побачив виноградники, а ще — як навіть по узбіччях доріг ростуть не лише звичайні дерева, а й плодові— шовковиці й навіть абрикоси, тоді ще дивина на Придесенні.

Про історію України й міста, де прослужили понад півтора роки, ми майже нічого не знали. Бо була тоді єдина радянська історія. Тим паче ніхто б не заглиблювався в тамтешню історію — краю, де колись буяла козацька слава, недалеко від Запорізької Січі, та й обоє згаданих міст заснували запорожці.

Коли виходили в місто у службових справах або у вихідні, у звільненнях, ми дуже часто бачили собор. Знали, що він не діючий, бездоглядний. Але кожного разу, проходячи площею повз нього, мимоволі милувалися цим шедевром дерев’яної архітектури, спорудженим без жодного гвіздка.

Олеся Гончара я читав ще до армії, в школі, — роман «Таврія», що вийшов 1952 року, ця книжка була в нас удома. Твір дуже сподобався соковитістю оповіді, характерами героїв. Але коли я почитав видане за кілька років продовження дилогії — роман «Перекоп», враження було вже ніяким. Чи від того, що «додавання» до написаного знижує перший рівень, чи від політичної заангажованості цієї оди Жовтневій революції, критики українського націоналізму. Втім, останнього я, мабуть, не дуже розумів, забамбулений (вираз Левка Лук’яненка) радянською пропагандою. Але просто не сподобалося.

Роман «Прапороносці» (1946 – 1948 рр.) , яким Гончар потужно увірвався в літературу, пізніше ми «проходили» в школі й університеті, читаючи «по діагоналі» цю оду, з одного боку, «красі вірності» української (чи радянської) людини, з іншого — «визвольному походу» Радянської Армії в Європу. Походу, що визволив кілька її країн від кількарічного нацистського ярма, щоб накинути на 40 з лишком років радянське.

І ось — роман «Собор», потрясіння в суспільному болоті, коли на той час, на 1968 рік, давно завершилася хрущовська відлига й уже кілька років, як почався так званий «застій» — 18-річне правління Леоніда Брежнєва, між іншим, уродженця Дніпропетровщини і в раніших анкетах іменованого «українцем», що цілком може бути при хаотичному радянському визначенні національностей людей.

«Бомба» вибухнула хоча б уже через те, ХТО написав роман. Фронтовик. Двічі лауреат Сталінської премії, за роман «Прапороносці». Перший лауреат головної премії України — ім. Т. Шевченка (1962 р.), за роман «Людина і зброя». Лауреат головної премії СРСР — Ленінської (1964 р), за роман «Тронка». Голова Спілки письменників України, загалом 12 років її очільник (1959 – 1971) і 27 років поспіль — секретар Спілки письменників СРСР (1959 – 1986). А попереду були ще титули академіка, нарешті — Героя Соціалістичної праці, обидва — 1978 року, якраз посеред 20-річного цькування роману «Собор». А ще — депутат Верховної Ради СРСР, кандидат у члени ЦК КПРС (Компартії, хто забув).

Між тим, цькування роману почалося дуже швидко, офіційно — на пленумі ЦК Компартії України, в березні 1968 року. Особливо лютував перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко, котрий згодом дослужився й до високих республіканських посад. Він заявив: «Собор» — ідейно порочний, шкідливий і пасквільний твір». Долучився і партійний лідер України Петро Шелест, котрого потім самого ж звинуватили в потуранні «націоналізму». Згодом він навіть запропонував М. Підгорному, теж земляку, на той час голові Президії Верховної Ради СРСР, заарештувати Гончара. На що хитрий Підгорний відповів: «Знаєш, Петро, якщо нас заарештують, ніякий собака не гавкне, а якщо Гончара — буде великий скандал».

Не арештували, навіть не «посунули» з посад, навіть і далі лицемірно відзначали. Але сам роман на 20 років наче зник. Правда, його не вилучили з бібліотек, як це робила радянська цензура під затуманеною назвою Головліт. Ця цензура, що жорстко контролювала все писане перед друком і відсівала «крамолу», потім могла спохопитися і знайти таки її в уже виданому творі — настільки жорстким був підхід. Або й без «крамоли», якщо автор став «крамольним», тобто потрапив за ґрати чи став або й давно був емігрантом. На додачу до забороненого для друку вилучали цілий пласт уже виданого — наприклад, книги Миколи Руденка, Олеся Бердника, дуже популярні до цього.

«Собор» просто заборонили до видання. І знову роман вийшов лише в час перебудови, при Михайлові Горбачову, причому російською, в Москві, в популярній «Роман-газеті». Того ж 1987 року нарешті був знову виданий і українською.

Але у 1968-му пристрасті розгорілися серйозні. Були розгромні статті придворних критиків, організовували навіть «збори трудящих» із засудженням роману, часто за принципом «Не читав, але засуджую».

До честі порядних критиків, письменників, чимало їх відкрито виступило на підтримку роману й Гончара. Серед них — критики Л. Новиченко, М. Малиновська, С. Шаховський, письменники Микола Бажан, Павло Загребельний.

До цього долучилися й самі читачі. Адже ситуація загострилася до «оргвисновків». Ті, хто захищав роман і висловлював обурення проти цькування Олеся Гончара, були звільнені з роботи, вигнані з університетів, отримали партійні стягненння. На знак протесту представники патріотичної інтелігенції в серпні 1968 року написали лист-протест до органів влади республіки, який став відомий як «Лист творчої молоді Дніпропетровська». Автори «Листа» — поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик — звернулися до влади відкрито, описавши ситуацію, що склалася на Дніпропетровщині у зв’язку з боротьбою проти роману і його автора. Також у листі було наведено приклади нищення пам’яток української культури Придніпров’я та безкарного українофобства.

Звичайно, керівництво України не зволило відповісти на лист, тим паче його оприлюднити. Тому лист розповсюджували у самвидаві.Також був надрукований українською діаспорою — у нью-йоркському «Віснику», канадській газеті «Українські вісті», мюнхенському журналі «Сучасність», звучав по радіо «Свобода».

Після оприлюднення за кордоном проти авторів і розповсюджувачів листа порушили кримінальну справу, відбувся судовий процес, підсудні були засуджені на різні терміни ув’язнення.

То що ж так обурило можновладців у романі? Ось що сам автор говорив про мотиви написання роману: «Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати і про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар’єризм, нехтування народною мораллю».

Яка ж тут крамола? Захист духовності, критика «негативних явищ» у суспільстві, до чого лицемірно завжди закликала й сама правляча Компартія. Але суть у тому, що саме захищати і що саме критикувати.

Ось як написав про роман відомий письменник, дисидент, політв’язень Євген Сверстюк:

«Це літературна спроба реставрації справедливості, гласності, громадської думки, і він, безперечно, ввійде в історію як один з найгуманніших творів». Категорично сказав про роман Іван Бокій, назвавши твір «закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди й лицемірства».

Ось дві речі, які система не могла вибачити письменникові, — відродження нашої історії, національної пам’яті та гостра критика самої цієї системи.

Сюжет роману начебто простий. Колізія розгортається довкола старовинного козацького собору в робітничому передмісті Зачіплянці, який місцева влада вирішила тихенько знести, щоб відкрити тут торговище. І ось прості люди, котрим за щоденними клопотами, здавалося б, нема діла до собору, раптом постали на його захист. Бо, попри десятиліття тоталітаризму й безбожництва, виявляється, в людей живий предковічний дух свободи, краси, жива історична пам’ять.

А друга, паралельна лінія роману пов’язана з тими чинушами, які бездушно хочуть знищити собор, тобто нашу національну пам’ять. Вони уособлені в блискучому портреті такого чиновника — Володі Лободи, Володьки-висуванця, котрий і рідного батька, знаменитого сталевара, відправив подалі, в дім престарілих, щоб не заважав його кар’єрі. До речі, точно так само зробив вищезгаданий Ватченко, і ще й тому роман з таким персонажем викликав лють партійного бонзи.

Про роман і все довкола нього написано стільки, що я не беруся довго про це говорити. Скажу лише про одне доволі цікаве особисте сприйняття цього твору. Весь час по прочитанні було відчуття, що мені просто схотілося жити серед персонажів цього роману, простих роботящих людей.

І в нашій суспільній свідомості є вони, герої роману: студент Микола Баглай, його кохана Єлька, що змалечку бачила бані собору зі свого приміського села, Миколин брат сталевар Іван, його невгамовна дружина Вірунька, котру так обурила затія знищити собор, дядько Єльки, колишній махновець Ягор Катратий, інші люди цієї з індустріалізованої міської околиці, в яких живий дух козацької волі.

Петро АНТОНЕНКО,

редактор газети «Світ-інфо», м, Чернігів

Олесь ГОНЧАР. Собор. 

Вкрадено таблицю з собору! Глава з роману

Там, де висіла, зоставсь прямокутник необлинялий та дірки від гвинтів. Мабуть, і сам Лобода-висуванець, який вважав себе знавцем робітничої душі, всіх її закамарків, не сподівався, що такий незначний факт, як пропажа таблиці, шматка чавуну, наробить на Зачіплянці стільки шелесту. І перший, хто виявив, — двоюрідний брат Володьчин, Костя, сліпий танкіст, точніше, його кокетуха Наталка, котру він проводжав до раннього автобуса, не ховаючи ніжності, як буває в них щоразу, коли помиряться після сварки. А подружжя це нерідко потрапляє у шторми та бурі; незадовго перед цим у їхніх широтах просто тайфун лютував… Обоє були запрошені на іменини до

Наталчиної приятельки на селище «Коксохіму», ішли туди під ручку, в мирі та злагоді, а звідти вночі Костю аж біля цього собору Наталка догнала з покаліченим баяном, за руки хапала, просила: «Пробач! Дітьми благаю, прости! Хочеш, на коліна перед тобою впаду, бий, топчи, тільки зніми гріх, пробач, востаннє пробач!..» Ніхто ніби й не був свідком цієї нічної сцени, а проте вся Зачіплянка вже знала, як Наталка після іменин каялася та навколішки повзала перед своїм сліпим Костею на майдані, бо знов, видно, підпивши, «давала дрозда», як сама вона висловлюється про себе… Бурхлива, загуляща, Наталка і з Костею теж познайомилася на одному з весіль, куди його були запросили грати: сама до нього підсіла, розпалена, стала руку гладити. Сказала, що він їй подобається, він гарно так грає, з настроєм, а що невидющий, то… «Я зараз теж невидюща!» — засміялась вона тоді і, підхопивши його, відбиваючись від усіх жартами, сама безсоромно потягла його в кучугури, в ту пустелю пристрастей, де чебрецями гарячими дух забивало, де від млосних чебрецевих пахощів можна було вчадіти навіки!.. І ось тепер, на іменинах у приятельки, вона, як безмужня, про Костю забувши, весь вечір вигоцує із заводським енергетиком, тим старим донжуаном, притьохкує сороміцькими приспівками до нього, а тоді раптом відлучились кудись удвох, — Костя одразу відчув їхню відсутність. Зникли і не вертались, повів легковажницю старий гультяй, мабуть, до тих самих чебреців… Не став більше грати Костя: брязнув баяном об землю, аж заскавчали рештками музики міхи… Потім, коли біля собору наздогнала його Наталка, були знову виправдання, пояснення, іменем дітей благалося, а він, хоч і кипів люттю образи, ревнощів, проте знав, що, як не вперше вже, зрештою прийме її каятьбу, і сльози, і пестощі, і вже й сам ніжитиме її, ніколи не бачену, жагливо-палку, загулящу… Буває, що любити — це лише радість, а буває, що це майже повсякчасні муки і біль. Як у нього. Ніколи не бачив Наталчиної усмішки, не знає, яка на вроду, який у неї вираз очей, тільки плоть її знає, тіла пругкий вогонь, ласку рук… І ще солоний смак сліз її, сліз каяття…

Простив, помирились, проводжає знов її, матір своїх дітей, до автобуса вранці. Коло собору Наталка стривожено вхопила чоловіка за руку:

— Косте, що за знак? Таблиці на соборі нема! Як це розуміти?

Костя, наблизившись до стіни, мовчки обмацав дірки, де таблиця була пригвинчена, постояв, хмуро процідив крізь зуби:

— Сволоцюги.

Повертаючись додому, він зупинив коло хвіртки Вірку Баглаєву, яка саме вийшла з двору, поспішаючи на роботу.

— Ти ж начальство, — сказав роздратовано. — Член парткомуі Чи, може, й ти потураєш свавільникам?

— Що скоїлось, Косте? — вона була здивована його тоном.

— Таблицю хтось відгвинтив від собору. Була на це постанова? Людей питали?

Наче йому неоднаково, незрячому, є та дошка чи нема. А може, й неоднаково? Може, і він по-своєму дорожив цим собором, що єдиний тільки й зостався йому з довоєнного життя? З дитинства, з юності, коли ще невипалені Костині очі мали змогу збирати в душу цей дивний зачіплянський світ…

Троїцький собор Новомосковська

Вірунька, хоч і поспішала до автобуса, все ж завернула на місце події. Так, нема. Позбавлено паспорта. І хоч раніше за цехом, за графіками, за безліччю квартирних та побутових справ їй не до собору було, він наче й не існував для неї, одначе зараз це неподобство обурило й Віруньку, собор і для неї враз якось ожив. Не було ж на парткомі й мови про те, щоб собор роздягати! Ніякі збори не приймали ухвали, щоб зносити його! Без таблиці тієї, кимось давно прибитої, став одразу він якийсь беззахисний, безборонний, списаний із життя, приречений на злам. Майнуло в гадці, як, ще коли малою була, зносили в їхньому селі церковцю дерев’яну. Невідомо ким і коли була поставлена, хоча ставили її, видно, справжні майстри: збудована була без єдиного цвяха. Сокирами та ломами розбивали старезне, але ще міцне, не поточене шашелями дерево. Без єдиного цвяха, на самих шипах! Тільки й гомоніли тоді про це. Ті, що похмуро трощили, розшивали ту старизну, з мовчазною люттю виконували руйнацьке завдання. Спершу здавалось, що все там одразу мусило б розсипатися вщент, а проте ветха споруда чинила опір, вражала всіх міцністю. Аж наступного дня, пригнавши трактори, таки розтрощили її, розламали, розтягли. Найстрашнішим було для Віруньки, коли падало горище і з хмари куряви так і пужнули врізнобіч великі сірі кажани, закружляли над людьми, над толокою сліпо, беззвучно. За життєвими клопотами притьмарились, забулися, а зараз, немов розбуркані чимось, знову зринули з глибин споминів ті кажани, ті неспівучі птахи її дитинства. Огидні духи руїни, шорсткі, наче запилюжені, і на все життя — сліпі. Згадалась ще купа розкиданої, припалої порохнею церковної утварі, школярчата копирсалися в ній, знаходили на руйновищі з-поміж сміття та мотлоху висушені уламки березової кори з химерними на ній письменами. Темну парусину якусь довго розглядали з намальованим пеклом, з грішниками, з ледь розбірливим написом — червоним по чорному: «Зима необігренна» (пізніше холод окупації постане їй в образі такої чорної необігренної зими)… Підібрала й Віруня тоді ощепок старої кори з письменами, на якій потім комсомолець-учитель намагався розшифрувати бозна-колишню слов’янську в’язь із титлами і якимись закарлючками… Так і зосталось нерозшифрованим, що там було написано давніми писарями чи самими майстрами, тими, котрі вміли будувати без єдиного цвяха… Може, остороги якісь? Заповіді нащадкам?

Тепер, видно, хтось вирішив перетворити в руйновище і цей собор. Повернеться Іван з Індії — порожньо на майдані! Пустеча! Де ж собор? Вірунько, де ж собор наш, біля якого ми з тобою так любили блукати в молоді наші ночі кохання?.. Мовчазний зачіплянський гігант-старожил, що на роботу нас літо й зиму проводжав і щодня зустрічав із роботи, де ж він?.. Чому на його місці пустир?

Підійшло ще кілька селищанських, оглядали пляму — слід від зниклої охоронної таблиці. Семко Дейнека подав думку, що треба міліціонера б викликати, щоб вівчарку привів та пустив її по сліду. Там у них собаки-шукачі здорово намуштровані, будь-який слід візьмуть.

— Цього сліду ніяка собака не візьме, — кинула Вірунька сердито і поспішила до автобуса, що саме підійшов.

Ніби не що й сталось, а навіть і на роботі чомусь Віруньці було марудно, сердито на всіх. Одразу ж після зміни вирішила зайти до Лободи: собор у його ж підпорядкуванні, над ним Володька начальство…

Начальство було в бадьорому робочому настрої. Синя блуза-спецівка просто поверх майки, бо жарко. Хто не знав би в лице господаря кабінету, міг подумати, що перед ним заводський інженер-металург, один із відвідувачів, що забіг просто з цеху в кабінет і, чекаючи свого керівного друга, вільно сів посидіти за його столом. Вікно відчинено, і за ним видно закурену сажею акаційку, хирлявий газончик, а трохи далі — чорно-сіру, столітньою курявою вкриту браму заводську. Пилюки в кабінеті явно не бояться — порохня шаром лежить на поскручуваних у труби якихось плакатах чи діаграмах, що валяються на масивному сталевому сейфі; помітно пилюку й на чавунній статуетці Титана, прилаштованій на письмовому столі. Заводський гуркіт у вікно долинає, але на нього в кабінеті не зважають, до цього звичні. «Ви сподівалися зустріти за цим столом заскорузлого чинушу, — мовби повинно було казати все тут відвідувачеві, — жовчного бюрократа, що відгородився від роботяг і за паперами світу Божого не бачить. А я ось який. Висунули, то й сиджу. З цеху прийшов, а скажуть, то й знов у цех вернусь. Мене цим не залякаєш, за канцелярський стіл не тримаюсь». Усе по-діловому на столі: календар, телефони різних кольорів, пластмасове письмове приладдя та ще ота чорна, заводського литва статуетка — точнісінька копія того Титана, що в парку на високому п’єдесталі десь аж під небом стоїть, простерши руку над заводами. Тут, на столі, присутність Титана не випадкова, серед купи паперів цей карликово-інтимний, змалілий Титан — як знак того, що в кабінеті пам’ятають про нього повсякчас.

— Кажи, Віро Пилипівно, з чим прийшла? — Лобода сидить збоку стола звично, невимушено, нога на ногу.

— Цієї ночі, — почала вона й осіклася, бо очі його, завжди трохи шельмуваті, змигнули розсіяним сміхом, стрельнувши кудись убік, і їй на мить здалося, що Володьці вже все відомо.

— Слухаю, слухаю тебе.

— Таблицю вночі знято з собору…

— Ах, Вірунько, я думав, у тебе щось виробниче, невідкладне, — мовив з розчарованістю в голосі, хоча шельмуватість з очей не зникла. — А ти знайшла з чим… Повір, не один собор у мене на плечах… Дозволь спершу ось із товаришем з області докінчити.

Але товариш, що скромно сидів під стіною, сухорлявий чоловік у темній сорочці з краваткою, стримано зауважив, що він почекає. Що йому буде навіть цікаво.

Булькаті, стереоскопічні очі Володьчині знову змигнули, невловно змигнули, але він і на знаки не дався, що хотів би уникнути розмови на цю тему, навпаки, по-дружньому мовив до Віруньки:

— Ну, кажи, що там.

Вона коротко переповіла, закінчивши знервовано:

— Самоправство якесь. Нікого не питаючись. Наче і влади нема!

Лобода глянув на товариша з області так, ніби вибачаючись за Віруньчину неоковирність: що з неї, мовляв, візьмеш, рядова виробничниця, січе навпростець…

— Влада, Віро Пилипівно, є, — сказав їй наставницьки. — До того ж дуже конкретна. Ось ми з тобою і маємо честь її представляти.

«Ти мені баки не забивай! — хотілося крикнути Баглайці. — Я краще тебе знаю, що влада є. І що мене не для пустомолотства в міськраду селищанами послано. А ось ти чого крутиш? Хіба не бачу тебе, крутія? Та я ж тебе наскрізь бачу!»

— Не для того я прийшла, щоб ти мені лекції читав, — сказала з серцем. — Вчинено беззаконня ж, інакше не назовеш!.. Для чого тоді ти на культурі сидиш?

— Ша, не кипи, Вірунько. Ми з тобою люди свої, завжди дійдемо згоди. Гріх на кума так нападати…

— Якби знала, нізащо кумом би не взяла!

— Не гарячкуй, будь ласка. Краще скажи, чи добрі готуєш своєму Іванові зустрічини? Чи дерунів напекла?

Цей жарт висуванець адресував також і до обласного товариша під стіною, щоб виказати перед ним свою обізнаність навіть у родинних справах заводчан. Помітивши зацікавлення присутнього, Лобода пояснив йому, що чоловік цієї ось Віри Пилипівни якраз і є той відомий сталевар Іван Баглай, що зараз у Бхілаї плавки дає. Скоро вибуде строк, має от-от повернутись. Віруньчиного погляду не уникло, як, пояснюючи, це товаришеві, Лобода водночас і вивчав його: кортіло, видно, «генієві» наперед вгадати, як той поведеться в питанні про собор, щоб і собі відповідно підкорегувати паруси. Але товариш, слухаючи Лободу, був непроникний. Тільки коли цей перебалакав, сказав йому стримано:

— А з тією таблицею вам таки слід розібратись. Факт справді дивний.

— Просковзнуло повз нашу увагу, винуваті, Павле Антоновичу, — поспішив покаятись Лобода, і була в голосі непідробна щирість за цей свій промах у роботі.

А Вірунька тим часом зірким своїм оком примітила в кабінеті ще одну річ: у кутку із-за сейфа ріжечком виглядало щось далеко засунуте і якимось плакатом прикрите… щось дуже схоже на таблицю чавунну!

— А то що? — запитала вона і, одним махом зірвавши з соборної таблиці плакат, жужмом кинула його під ноги й вилетіла з кабінету, зі злістю вдаривши дверима.

Невдовзі після цього непримиренна Баглайка вже сиділа в приймальні секретаря обкому.

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?