12000 читачів прочитали за місяць цю книгу

Відверте спілкування. Лариса Ніцой: «Ми відновимося, і все у нас буде на вищому рівні, неперевершеним»

– Привіт, Ларисо! Нещодавно ти повідомила на ФБ, що стала рекордсменкою. За місяць 12000 хмельничан прочитали твою книгу «Незламні мураші». Захід відбувся в рамках флешмобу #плекаємоукраїнськумову.

Думаю, письменникам, та й усім нашим читачам, буде цікаво дізнатись, як почувається нова рекордсменка. Насправді, для кожного автора головне – щоб його твори читали, обговорювали, реагували на них так чи інакше. Що ти відчула, коли надійшло повідомлення про офіційно зареєстрований рекорд?

– Зраділа. Але ніколи не думала, що мені це ще й допомагатиме. Коли різні українофоби на телебаченні верещать, що я нічого не досягла в житті, що я будки за своє життя не збудувала, то я усміхаюся. Мої книжки читають українські діти. Їх купують батьки і вчителі. Усі хвалять. На моїх книжках підростає покоління українців. Моя книга увійшла в книгу рекордів України… Будка? Ну й мірки. Україножери України міряють Україну будками. Які люди, тим і міряють.

– Радію, що на рекорд пішла книга, від якої я у захваті. Не тільки текст прекрасно збалансований, розрахований саме для молодшої вікової категорії, але й оформлення неймовірне. Талановита художниця Олена Рибакова! Мені поталанило, бо дві книжечки вона й мені оформлювала. Розкажи нашим читачам, з чого почалася ваша співпраця?

– Після моєї активної участі в Майдані, я ходила і думала, що хочу написати книгу для дітей про Майдан. Але, мабуть через психологічний аспект, у мене нічого не писалося. Якийсь блок на мене «напав». У моїх колег-поетів під час революції гідності відбувся сплеск творчості. Ними було написано багато талановитих віршів. Ці поезії передруковували, кругом читали. А в мене, особливо після розстрілів на Майдані, навпаки – порожнеча в голові. Я з гіркотою тоді зауважувала, що мої зайці і ведмеді, про яких я писала раніше, порозбігалися, бо вони живуть у затишному казковому світі. Я сподівалася, що пройде час, життя налагодиться – і вони повернуться. Але закінчилася революція і почалася війна.

На зміну майданівським турботам прийшли волонтерські турботи, треба було бігати в пошуках берців, касок, броників, продуктів. Час від часу в мене проскакувала думка, що я так нічого для українських діток і не написала про ці всі події. Зайці й ведмеді досі не поверталися. Я почала будувати творчі плани на мабутнє: коли все закінчиться, і я все ж почну щось писати, то в образі кого я б зобразила наших бійців? Зайчики, ведмедики, вовчики – не підходили.

І тоді я подумала, що можна було б у вигляді бджіл, або мурах. Поки я роздумувала, якось приходить мені лист від художниці Олени Рибакової. Вона написала, що її син пішов добровольцем на війну, а вона рятується від поганих думок малюванням. Вона малює наших воїнів в образі мурашок. Прислала малюнок і запитала, чи не могла б я взятися за текст. Я зрозуміла, що це мені Боженька послав сигнал, щоб я сідала за мурашів. Але блок не відпускав. У мене нічого не виходило.

– І що ж було далі?

– Мою добру товаришку Тетяну Сосновську призначили директором Національного музею історії України. У музеї зробили інсталяцію, присвячену Майдану та подіям на сході, і вона запросила нас відвідати музей. Серед майданівських та воєнних експонатів зі стелі на підвсках звисали портрети перших загиблих на війні добровольців. З одного портрета на мого сина дивилися очі його наставника, старшопластуна, який в літньому таборі ходив з моїм сином і його друзями у походи, вчив його в’язати вузли…

Для сина це був шок. Він з плачами вибіг із музею. Я плакала тоді з ним, а за кілька днів плакала вже моя старша доня, в якої загинув на фронті її добрий товариш-майданівець, і в нас є фото, де вони в мирний ще час усміхнені їдять морозиво. Його теж не стало, і доня тужила.

Я теж тужила разом з дітьми. І – мене прорвало. Є ж таке прислів’я: клин клином вибивають. Отак стрес Майдану вибив клин стресу війни. Я сіла за книжку «Незламні мураші». У надрукованій книжці написано, що ідея належить Олені Рибаковій. Десь воно так і є. Вона перша візуалізувала малюнком те, що давно «варилося» і в моїй голові.

Наша книжка виявилася чарівною. Олена малювала її з подвійною мрією. Щоб син повернувся живий, і щоб наші перемогли. Коли ми зробили книжку, її син повернувся з фронту живий. Працює в Києві. Я сьогодні сміюся. Кажу, що одна мрія здійснилася – син повернувся, залишилася ще одна – наша перемога.

А книга, до речі, помандрувала на фронт. Її там читають бійці. Така собі казкотерапія.

– Треба зазначити, що до створення всіх своїх книг ти підходиш дуже виважено. Ретельно підбираєш художнє оформлення, я б сказала, керуєш процесом. Як от, повість «Дві бабусі в незвичайній школі та скарб у візочку» мають зовсім інший стиль оформлення. Але він так пасує до тексту. Жаль, що поява цієї книга не отримала великий розголос, бо ж тут йдеться про дитину з особливими потребами. Чому ти звернулась саме до такої теми?

– Так, це була перша книга в Україні на тему інклюзії. Вона весела, пригодницька, про підлітків, один з яких у інвалідному візочку. Книга миттєво розлетілася по школах. Вона дуже доречна в інклюзивній освіті. Тим більше, що зараз реформа освіти і ця книга стала в пригоді.

Тираж побив усі рекорди, він розкупився за пів року. Вчителі писали в МОН клопотання дати цій книзі гриф «рекомендовано в школах України». Але, справді, книга не отримала належного розголосу, подібна книга подібного автора в Європі, яка була видана майже одночасно з моєю, наробила галасу. У нас цього не сталося. І не тому, що я вже така безталанна.

Те, що книга розлетілася, якраз говорить про те, що книга вдалася. Але тут втрутився політичний аспект. Я не вигідна нашій владі. Я її критикую. От і отримала від неї.

– А взагалі, звідки береш теми? Ретельно вивчаєш питання й тоді обираєш чи рішення приходить спонтанно?

– Рішення приходять спонтанно. Як правило – це виклики часу. Починаю писати і вже тоді вивчаю питання. Як з «Незламними мурашами». Ну, планувала я їх писати, але за планом не писалося, поки не увімкнулося щось згори. Почала писати, паралельно вивчаючи мурашину тему. Я відкрила для себе цілий мурашиний світ. Розумний. Де все за законами.

До речі, ми думали з художницею, кого зробити ворогами мурашок. Звісно, перша думка була – це червоні мурахи. Вони в природі дуже отруйні. Їхній укус смертельний. Але тут я прочитала в енциклопедії ще один цікавий момент. Існують жуки, які називаються мурашині леви. Це не мурахи. Це жуки, які пожирають мурах. До мурах не мають відношення, але називаються схоже з мурахами – мурашині леви. Я подумала, що це паралель між нами і нашим північним сусідом, який не має до нас відношення, але називає себе нашими братами, пожираючи нас.

– Ти багато зустрічаєшся з дітьми, презентуєш книги у різних містах України. Можеш згадати найбільш веселе питання?

– Насправді, усі мої зустрічі – веселі. Ми багато сміємося з дітьми. Я розповідаю, як ми з художниками створюємо книжки, показую малюнки, які перемальовували по сто разів, розповідаю кумедні ситуації у зв’язку з цим – і діти сміються. Після зустрічі нам усім хочеться обніматися, ми й обнімаємося ))

– А сумне? Можливо, то було питання чи вислів дорослого?

– Було кілька сумних ситуацій. Одна дівчинка на зустрічі сказала, що її татко зараз на війні і вона за ним сумує, і в неї виступили сльози. Я теж тоді ледь не заплакала.

Пам’ятаю ще одну сумну ситуацію. Ми теж говорили про війну і про те, що наші воїни ради нашого захисту ідуть на власні жертви. Так, головна жертва – це життя. Але, кожного дня вони жертвують тим, що для нас є повсякденним: теплим диваном, теплою ванною, переглядом телевізора, чистенькою постіллю. Я запитала, чи готові діти пожертвувати чимось маленьким із власного комфорту ради України, наприклад, не примусово, а добровільно відмовитися від ворожого ресурсу «Вконтактє»? Тоді ще він не був заборонений.

Я запитала, чи можуть діти відмовитися із принципу від цієї мережі, створеної ворогом, відмовитися за те, що ті у нас розпочали війну. І діти в залі на зустрічі, а це було чоловік сто, то 99 зі ста сказали, що не готові іти на такі жертви і лише один змовчав і подивився на мене дуже уважно. І такий результат – сумний. Однак, я не звинувачую дітей. Це провал державної гуманітарної політики. Політики роз’яснень і популяризації свого.

– У тебе є свій сайт. Він такий ніжний, казково-прозорий – трішечки на тебе схожий. Чому вирішила його створити? Наскільки він допомагає підтримувати зворотній зв’язок із читачами?

– Так, у мене є сайт і мені туди багато пишуть. На сайті представлені мої книжки. Вони видаються в різних видавництвах і батьки часто питали, де їх можна знайти. От на сайті є про це інформація. Було таке, що сайт піддався хакерській атаці. Коли я почала активно озвучувати бажання українців на український простір, мої недруги добралися і до сайту. Хоча на сайті – дитячий світ з котом, який популяризує читання, книжки, і немає жодного слова про політику, його зламали. Нам прийшлося сайт відновлювати.

Як добре, що ви сайт уже відновили. Це дуже зручно для автора, визнаю… Тим більше, що дітки зараз «продвинуті», товаришують із технікою. Особливо хлопці. До речі: героями твоїх книжок найчастіше є хлопці. Не виникало бажання написати щось про принцесу? Таку собі ніжну красуню… Бо зараз чомусь стало модним поділяти літературу на дівчачу та хлоп’ячу…

– Мммм. Принцесу? Не знаю. Вони ж мені самі стукають. Як постукає принцеса – то чого ж (сміється).

– Чи є такі теми, які, на твій погляд, ще недостатньо розкриті у дитячій літературі?

– О так! У нас майже зовсім не розкрита тема наших історичних особистостей. У нас майже немає героїв. Це неправильно. Треба про всіх написати цікаві повісті, романи. І для дітей і для дорослих. Треба побільше популяризувати своє. І це не повинні бути нудні історичні довідки.

Ці книги з історичними героями можуть бути і про кохання, і детективні історії, і фентезі. Та що завгодно Треба популяризувати наше. От дивіться, нещодавно горів у Франції Нотр-дам де Парі. Весь світ про нього знає. Але ж у нас є пам’ятки набагато древніші! Візьмемо Софію Київську. Скільки всього можна про неї написати, адже ж скільки життів і біографій відбулося в її стінах, стільки інтриг… Скільки опер можна про це скласти і поставити спектаклів!

У нас непочатий край роботи. І це повинні бути твори як для дітей, так і для дорослих. Писати так, щоб і ми, і весь світ захоплювався.

– Якими мають бути, знов же, на твій погляд, герої? Чи мають доносити до читачів певний посил?

– Так. Обов’язково повинні доносити посил. Бо інакше навіщо вони тоді були потрібні?

– Стосовно суто національного героя. Два-три роки тому намагались його обрати, навіть конкурс оголосили, але так і не визначились. Як вважаєш, він потрібен? Чи можна і без нього обійтися?

– У нас бракує національних героїв. І це велика проблема. Але їхній дефіцит полягає не в тому, що їх немає, а в тому, що ми їх не популяризуємо.

У нас чимало національних героїв. Ми такий древній народ. Ми нащадки таких древніх цивілізацій, що іншим народам і не снилося, але ми мовчимо про це. А це неправильно. Треба почати оспівувати і возвеличувати наших історичних персонажів. Треба звертати увагу не на недоліки, святих не буває, а на їхні здобутки. На позитивний бік і риси.

Ми ніяк не пробудимося від сну, ніби ми якісь неправильні, недолугі. Але це не так! Наші співвітчизники за кордоном роблять славу народам, з якими живуть. Примножують їхню культуру, науку, пора взятися за примноження своєї слави на своїй землі.

Досить жити в парадигмі літератури та історії північного сусіда, в якого століттями були в поневоленні.

– Ти ведеш активне громадське життя. Чи встигаєш читати? Або ознайомитися з новинками сучасної української літератури?

– Читаю останнім часом менше, ніж раніше, але читаю. Більше риюся в якихось наших історичних білих плямах. От нещодавно нашумів скандал із художником і його картинками про Шевченка. Не всі картинки були доречні. Багатьох українців ті картинки образили. Молодь, яка підтримала художника, звинуватила інших, кому не сподобалося, в старому погляді на нашого поета. Художник закликав переосмислити нашого Пророка. На що відомий шевченкознавець Сергій Гальченко сказав геніальну фразу: «Щоб переосмислювати Шевченка, його треба спочатку осмислити».

Я вирішила для себе вивчити це питання. То хто ж правий. Що мав на увазі Гальченко. Прийшла до нього, набрала книжок і занурилася у світ Шевченка. Ні, не у вірші. У Шевченкове життя, вірші – то було паралельно до життя. Усі ми вивчали долю генія, кріпацтво, заслання… Однак, прочитавши нові розвідки, я для себе відкрила такий світ, що я була шокована. Шевченко – це сенсація. І ця сенсація – це не брудна білизна.

Ми не знаємо Шевченка. Ми намалювали у своїй уяві Україну того часу – таку собі бідну кріпачку в полі, боса, жито жне. І Шевченка – селянського сина. Але це лише один пазлик України. У нас була і аристократія. Світські пані з панами збиралися на бали, приїздили каретами, зі слугами, в дорогезних царських вбраннях.

Образ аристократичної України Росія присвоїла собі, наче то вона аристократична, а Україна – то забите селянство. Та більшу частину знаті Москви і Петербурга складала українська знать. Князі Рєпніни, Волконські, Білозерські, хіба всіх перелічити – це ж усе українці… Вони вболівали за Україну. Вони влаштовували заговори за Україну.

Шевченко був вхожий у ці аристократичні кола. Він бував на балах. У нього закохувалися княгині. Шевченки не завжди були кріпками. Прадід Тараса – «міністр закордонних справ» Січі, був дуже успішний міністр. У історичних документах, які майже всі знищила росія, все ж є спогади про його дипломатичний хист. Йому доручали надскладні переговори з послами інших країн. Та прийшов час руйнації Січі царицею Катериною і прадід Шевченка став завзято з нею воювати, відстоюючи права Козацтва. За це його було заарештовано, та він утік і переховувався, таким чином уникнувши долі побратима Калнишевського, якого кинули в підземелля і він там прожив до 112 років. Прадід Шевченка змушений був прикинутися безрідним, одружитися з кріпачкою і взяти її прізвище Шевченко. Він прикинувся кріпаком, бо за ним полювали жандарми і в нього іншого виходу не було. Заховатися між кріпаками – чи згинути в Сибіру.

Ми знали все це? Де це вчать? Ми й досі вчимо російську версію про нашого пророка. Насправді ж з родом Шевченка така «санта-барбара», але українська і дуже цікава «санта-барбара».

Нещодавно канал 1+1 зняв фільм про Шевченка. Це катастрофа. Вони шукають сенсацію про Шевченка не там! Ніби Шевченко – нащадок царської родини. 1+1 знімали фільм як малороси, з особливим придихом перед царатом. Якби ж вони знімали цей фільм як українці, побачили б той Шевченковий світ, який відкрився іншим українським дослідникам. Такий світ, що я затамувала подих.

Які там картинки про Шевченка у вигляді алкоголіка чи коханки, створені тим недолугим художником. Переосмислювати він зібрався. Осмисли спочатку… Нам би серіал про Шевченка зняти. Це було б відкриття для багатьох. Ну от, чи я читаю. Читаю. Отакі розвідки.

– Міжнародний конкурс «Коронація слова», який відкриває нам нові імена, має не лише журі професіоналів. За твоєю ініціативою створено ще й дитяче журі. З якою метою ти його створила? Як воно працює? Будь ласка, хоча б приблизно розкажи, бо ж цікаво!

– Я сперечалася часто з серйозними дядями і тьотями, критиками-науковцями, що на конкурсах перемагають книжки, які діти не читатимуть. Що то з дорослої точки зору ті книги цікаві. А на думку дітей – не цікаві і їм подобається зовсім інше. Тому я й створила таке журі з дітей, які живуть і різних місцях України.

Мені таких дітей, які «ковтають» книжки, «підкинули» школи і бібліотеки. Я домовилася з батьками цих хлопчиків і дівчаток, що організаційно вони будуть дітям допомагати, але жодним чином не впливатимуть на думку дитини щодо прочитаного, якою б абсурдною батькам та думка не здавалася. Так от, діти читають, чи батьки їм читають, якщо ті малі. А потім ми в інтернеті голосуємо. Меншим допомагають батьки. Це рейтингове голосування. Кожна дитина шикує книжки в хронологічному порядку від найцікавішої до менш цікавої. Кожне місце в рейтингу – це бали. Сукупний бал дає книжку – переможця.

– Існує якась певна тенденція щодо відбору творів? Ну, тобто, дітям подобаються лише пригодницькі чи фентезійні твори, містика, про кохання?

– Дітям подобається все, якщо це якісна книжка: якщо це цікавий сюжет, якщо зміст примушує дитину хвилюватися за долю героя, то байдуже, це фентезі, чи історична героїка. Але так, тенденція є: діти більше люблять розважальне, смішне, веселе. На жаль, оповідання про голодомор їм не заходять. Тому вважаю, що такі оповідання треба включати в освітню програму, чергувати веселе пізнавальне з історичним пізнавальним.

– Долю відібраних дитячим журі творів не відстежуєш?

– Відстежую, ці рукописи видані і стали книгами. Здається, всі.

– Яким бачиш книговидання через десять років?

– Дуже розвиненим. Ми вже займаємо перші місця на міжнародних книжкових форумах, і це ми лише стаємо на ноги. Через 10 років ми будемо провідними у цій галузі. Ми ж відродимося.

Згадаймо, в часи Русі у нас були грамотними звичайні кияни, у той час, як французький король не вмів читати. Найдавніше французьке Євангеліє, яке французи називають Реймське, насправді, Вишгородське, яке високоосвічена киянка Анна Ярославівна привезла з собою неграмотному королю в Париж, коли виходила за нього заміж. У той час у нас була бібліотека в тисячу примірників, коли правителі інших країн мали лише по кілька книг. Ми відновимося, і все у нас буде на вищому рівні, неперевершеним.

– А себе в ньому якою бачиш?

– Теж неперевершеною (сміється).

– Можливо, це банально, але хочеться дізнатись, якими ти бачиш українського автора. Він повинен мати певні риси характеру чи можливе неспівпадіння душевних рис і таланту?

– Я фантазерка, мрійниця, ідеалістка. Бачу всіх ідеальними. Теоретично, може бути і неспівпадіння між душевними якостями і талантом: книга чудова, а людина гнила, але мені такі не зустрічалися. Я знаю багатьох наших авторів. У мене з ними можуть бути різні погляди на життя чи політику, але я захоплююся їхньою творчістю, і як люди – це гарні достойні українці, кожен з яких «глиба».

– Уяви: спіймала ти золоту рибку і можеш загадати три бажання. Щоб ти загадала?

– Перше: миру.

Друге: я абсолютно впевнена (і це не бажання, це впевненість), що Україну в майбутньому ще чекає слава і ми станемо провідною країною Європи. А моє друге бажання, щоб це відбулося ще за мого життя, щоб я це застала ще тут у цьому вимірі.

Третє: здоров’я і щастя моїм рідним.

Собі особисто нічого не бажаю, бо якщо збудеться перше, друге і третє, то це і є моє особисте, я себе точно там знайду: чим зайнятися і як бути щасливою.

– Дякую за цікаве спілкування! Успіхів у творчості та громадській діяльності!

Розмовляла Еліна Заржицька, спеціально для видання Суспільний кореспондент

Навігація записів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?